Парадокс емоцій під час війни

Масштабне дослідження, результати якого опубліковані у виданні International Journal of Clinical and Health Psychology, спростовує традиційну психологічну теорію, згідно з якою надія та розпач є емоціями-антиподами. Команда науковців, до якої увійшли проф. Гадас Марціано, проф. Шауль Кімхі, проф. Йоханан Ешель та проф. Брурія Адіні з Академічного коледжу Тель-Хай та Тель-Авівського університету, протягом 16 місяців стежила за станом 630 респондентів. Це перше подібне дослідження, що відстежує динаміку емоційного стану ізраїльського суспільства в умовах безперервної загрози.

Хронологія психологічних вимірів

Унікальність роботи полягає у методології: вчені проводили заміри у чотирьох критичних точках, кожна з яких відображала різні етапи національної напруги. Перший замір відбувся у грудні 2024 року, невдовзі після падіння режиму Асада в Сирії. Другий етап припав на червень 2025 року, під час операції «Ам Келаві» в Ірані. Третій етап зафіксували у жовтні 2025 року, на другу річницю початку війни, ще до звільнення заручників та публікації плану Трампа. Фінальний, четвертий замір, проведено у березні 2026 року, на початку операції «Шаагат Га-Арі» в Ірані.

Дані демонструють нелінійну динаміку. Між першим та другим замірами спостерігалося одночасне зростання обох показників: рівень розпачу зріс з 18% до 23%, тоді як надія піднялася з 69% до 73%. У період між другим та третім замірами надія знизилася до 64%, проте рівень розпачу залишився стабільним (23–24%). Найбільш показовим став четвертий етап: під час операції «Шаагат Га-Арі» рівень надії зріс до 76%, а розпачу — впав до 16%, що вчені пов’язують із ефектом «згуртування навколо прапора».

Чинники впливу на психіку

Дослідники запропонували нову модель — «підхід переплетення» (weaving approach), що замінює класичний дихотомічний підхід. Згідно з цією моделлю, розпач — це реакція на поточну важку реальність, тоді як надія — це орієнтація на майбутнє. Людина може відчувати розпач через безпекову ситуацію тут і зараз, але водночас плекати надію на довгострокове відновлення.

Ключовими предикторами станів виявилися різні чинники: надію забезпечують індивідуальна, спільнотна та національна стійкість. Розпач прогнозовано виникає через симптоми стресу, відчуття небезпеки та реальні безпекові загрози. Важливим висновком стало підтвердження ролі релігійності як «захисного чинника»: релігійні респонденти стабільно демонстрували вищі показники надії та нижчі — розпачу протягом усіх етапів спостереження.

Практичне застосування результатів

Автори роботи наголошують, що для ефективної психологічної підтримки населення недостатньо просто стимулювати надію. Терапевтичні програми мають працювати паралельно: зміцнювати ресурси стійкості, що живлять надію, та одночасно впроваджувати механізми зниження рівня розпачу, пов'язаного з безпосередніми загрозами.

Це дослідження дає наукове підґрунтя для розробки національних стратегій ментального здоров'я, адаптованих до умов тривалого конфлікту, коли суспільство вимушене жити в стані невизначеності. Здатність до одночасного переживання протилежних емоцій виявилася не ознакою патології, а механізмом адаптації до екстремальних умов.