Багато вільних країн світу стикаються з проблемою зникнення політичного центру. Сполучені Штати поляризовані, як не були багато років. Демократи стають прогресистами, республіканці — переважно трампістами. Подібна ситуація спостерігається у Франції, де лідирують ультраправі на чолі з Марін Ле Пен та ультраліві під керівництвом Жана-Люка Меланшона. У Великій Британії ультраправа партія «Реформа» Найджела Фараджа виходить на перше місце в опитуваннях, тоді як Лейбористська та Консервативна партії переживають падіння.


Натомість, ситуація в Ізраїлі відрізняється. Попри всі внутрішні проблеми та розбіжності, а також враження від посилення радикалізації, найбільшим сегментом залишається широкий політичний центр. Його очолюють такі постаті, як Нафталі Бенет, Яїр Лапід, Гаді Айзенкот, Авігдор Ліберман та Бені Ганц. Також до цього широкого спектру належить Яїр Голан, який хоч і вважається лівим через свої висловлювання, за поглядами не є крайнім. Цей факт свідчить про політичне здоров’я держави. Між ними існують відмінності, але їхня несхильність до крайніх лівих чи правих позицій є показовою.


Зміни у правому блоці та лицемірство щодо арабських партнерів

Водночас, у право-ортодоксальному блоці спостерігається посилення радикалізації. Наразі складно відрізнити представників «Лікуду» в Кнесеті від представників «Оцма Єгудіт». Депутати «Лікуду» збираються під тінню Ітамара Бен-Гвіра, жалкують про колишній бойкот Меїра Кахане та мовчать щодо єврейського терору на територіях. Це посилення радикальних настроїв у владній коаліції підриває правові основи держави та її міжнародний імідж, що може мати довгостроковий ефект на стабільність у регіоні та відносини з союзниками.


Показовим є перехід одного з давніх радників Біньяміна Нетаньягу, Офера Голана, з канцелярії прем’єр-міністра на високу посаду до Бен-Гвіра. Це відображає зміщення ідеологічних акцентів усередині правого табору.


Крім того, пропаганда «Лікуду», яка звинувачує потенційний союз Бенета та Лапіда у зв’язках з «Мусульманським братством», є лицемірною. Саме Нетаньягу особисто звертався до Мансура Аббаса з проханням створити коаліцію та надсилав його до рабина Хаїма Друкмана для отримання схвалення. Це демонструє, що політична доцільність часто переважає над ідеологічними принципами, а звинувачення використовуються як інструмент боротьби, а не відображення реальності. Таке маніпулювання фактами підриває довіру до політичних інститутів та посилює цинізм у суспільстві.


Сам Нетаньягу неодноразово говорив про «палестинську державу», зокрема після відомої промови в Бар-Ілані та згодом, коли погодився на план Дональда Трампа з двадцяти пунктів, який також передбачав створення палестинської держави. Ці факти свідчать про те, що позиція щодо палестинської держави була предметом політичних компромісів для різних урядів, а її використання як звинувачення проти опонентів є інструментом партійної боротьби.


Головні виклики: Ухилення від служби та судова реформа

Ізраїль стоїть перед двома основними питаннями, які розділяють політичні блоки: ухилення від військової служби та судова система. У цих питаннях дискусія не йде про «лівих» чи «правих», а про те, хто є більш сіоністським. Той, хто наполягає на наданні звільнення від служби майже 20% населення, хто зневажає тих, хто служить, і хто надає величезні бюджети ухилянтам, не є сіоністом. Це ставить під загрозу безпеку держави та її соціальну справедливість, оскільки підриває принцип рівності обов’язків та може призвести до довгострокової деградації обороноздатності Ізраїлю та розколу в суспільстві.


Щодо судової системи, це також не є конфліктом між лівими та правими. Прихильники реформи та/або противники судового активізму раніше походили більше з центру та лівих, ніж з правого табору. Ярів Левін прагнув не реформи, а домінування та утисків. Тому одним із найбільших викликів для Бенета та Лапіда є представлення узгодженого плану судової реформи. Потрібно обмежити активізм та внести зміни до прокуратури. Пропозиції щодо компромісної реформи були на столі до 7 жовтня. Ця реформа важлива для відновлення довіри до судової системи та забезпечення балансу гілок влади, що є критичним для правової держави та її демократичних засад.


Об’єднання Бенета та Лапіда підкреслює справжні лінії розмежування між блоками: не ліві проти правих, а сіоністський блок проти блоку ухилення. Сіоністський блок має врятувати Ізраїль від бачення «однієї держави», яке просувають Бецалель Смотрич та його прихильники і яке є кошмарним сценарієм. Тривале правління «блоку ухилення» становить екзистенційну загрозу, навіть якщо вона є «повзучою».