Заява прем'єр-міністра Біньяміна Нетаньягу про те, що «жодна держава не мріяла зробити те, що Ізраїль здійснив у поточній війні», викликала неоднозначну реакцію. Спочатку це могло здатися черговою післявоєнною тріумфальною промовою, схожою на хвалькуваті висловлювання Дональда Трампа. Проте, глибоке осмислення цього твердження наштовхує на значно важливіше питання: чи виправдовують результати війни ту величезну ціну, яку Ізраїль заплатив і продовжує платити?


Автор наголошує, що немає «Євробачення для воєн», де можна було б порівнювати дії країн. Справжня міра успіху – це співвідношення витрат і здобутків. Особливо гостро це питання постає напередодні Дня пам'яті (Йом ха-Зікарон), коли більшість ізраїльтян розмірковують про жертви. Відвідуючи могили полеглих друзів на горі Герцля, автор доходить висновку, що жертви були виправдані, але з однією важливою обмовкою.


Попри офіційну риторику міністрів та їхніх прихильників, які стверджують, що стратегічне становище Ізраїлю «ніколи не було кращим», автор вважає це глибокою помилкою. Тимчасовий контроль Ізраїлю над територіями в Лівані та Газі – це лише тактичні кроки, а не довгострокова стратегія. Така ситуація може перетворитися з «розгрому» на «топтання на місці», а потім на «занурення». Головна небезпека полягає в тому, що Ізраїль «втрачає Захід».


Колись Ізраїль вступив у війну з Іраном у «рівноправному партнерстві» зі Сполученими Штатами. Це вважалося особистим досягненням Нетаньягу, оскільки він зміг втягнути навіть такого неординарного президента, як Трамп, у цю авантюру. Однак рівність існувала лише в небі над Іраном. Мета адміністрації Трампа полягала лише в ліквідації ядерної програми Ірану, тоді як уряд Ізраїлю прагнув повалити режим аятол, вірячи, що це автоматично вирішить проблеми з ядерною програмою, ракетами та терористичною діяльністю проксі-груп.


Ілюзія партнерства розвіялася, коли іранський режим встояв і навіть зумів похитнути світову економіку та внутрішню підтримку Трампа. Виявилося, що вплив Ердогана на Трампа був сильнішим, ніж вплив Нетаньягу. Трамп наклав вето на ізраїльський план зміни режиму в Ірані, що призвело до марних років інвестицій та зусиль. Можливо, ця ідея була ілюзією з самого початку, як її охарактеризував держсекретар Марко Рубіо, назвавши «нісенітницею». Трамп також наклав вето на продовження бойових дій у Лівані.


Хоча суперечки з американськими адміністраціями траплялися й раніше, ситуація за часів Трампа відрізняється. Ізраїль втратив важелі впливу у Вашингтоні. Він втратив Демократичну партію і значну частину Республіканської партії, а також громадську думку та наступне покоління американців. Це безцінна втрата.


Деякі міністри Ізраїлю стверджують, що в регіоні поважають лише силу. Правителі країн Перської затоки переконалися, що США їх не захищають, і Ізраїль залишається єдиним гравцем, який успішно протистоїть Ірану. Це, на їхню думку, має зміцнити зв'язки. У цьому є частка правди: військова міць Ізраїлю дійсно підвищує готовність нафтових держав до співпраці, попри їхні застереження щодо Нетаньягу та його уряду. Однак Ізраїль орієнтований на Америку та Європу, а не на Бахрейн, Оман чи Абу-Дабі.


В Європі ситуація для Ізраїлю ще складніша, ніж у США. Це те, що в американській політиці називають «ідеальним штормом». Ізраїль вистоїть, адже держава сильніша за будь-який її уряд. Проте урочисті промови про «чудове становище», які лунатимуть найближчими днями, відірвані від реальності. Вони є образою для полеглих і для правди.