На початку січня 1941 року в Бейруті, тоді під контролем режиму Віші, емісар щойно створеного єврейського підпілля Нафталі Любенчик зустрівся з Отто фон Гентіґом, представником німецького міністерства закордонних справ. Пропозиція, яку він привіз, була простою: підпілля мобілізує до 40 000 єврейських бійців у Палестині для боротьби проти Британії, якщо натомість нацистська Німеччина сприятиме масовому переселенню євреїв до Палестини і визнає майбутню єврейську державу по обидва береги Йордану. Берлін відповіді не дав. Ця історія — про організацію, яка надіслала цю пропозицію: Лехі, підпілля, що за вісім років свого існування вбило британського міністра, зірвало місію посередника ООН і водночас дало Ізраїлю майбутнього прем'єр-міністра.

Розкол Іргуну

Після Білої книги 1939 року, яка різко обмежила єврейську імміграцію до Палестини, керівництво Іргуну — воєнізованого крила ревізіоністського сіонізму, заснованого прихильниками Бейтару і Зеева Жаботинського, — ухвалило рішення призупинити збройну боротьбу проти британської адміністрації на час війни з нацистською Німеччиною. Логіка була простою: спільний ворог важливіший за конфлікт із мандатною владою, а частина бійців Іргуну навіть записувалася до британської армії.

Авраам Штерн (1907–1942), один із командирів Іргуну, з цим рішенням категорично не погодився. Він наполягав, що боротьбу проти британців треба продовжувати незалежно від світової війни, виступав проти запису євреїв до британської армії й вважав прийнятною тактичну співпрацю з будь-ким, хто готовий підтримати боротьбу проти британського правління в Палестині — включно з ворогами самої Британії. У серпні 1940 року Штерн разом із групою прихильників вийшов з Іргуну й заснував власну структуру, спершу назвавши її «Іргун Цваі Леумі бе-Ісраель». Уже в вересні 1940-го організація отримала назву, під якою увійшла в історію, — Лохамей Херут Ісраель, скорочено Лехі («Бійці за свободу Ізраїлю»). Британська адміністрація і частина керівництва ішува називали підпілля «бандою Штерна». Розкол виявився болючим і для самого Іргуну: частина досвідчених бойовиків пішла разом зі Штерном, а нова структура одразу опинилася в конфлікті не лише з британською владою, а й з рештою єврейського підпілля, яке звинувачувало Лехі в авантюризмі, здатному спровокувати репресії проти всієї громади.

Ідеологія і структура підпілля

Лехі декларувало метою створення «нової тоталітарної єврейської республіки» на території, окресленій біблійними кордонами по обидва береги Йордану, і повне усунення британської влади силою. Організація не визнавала повноважень виборних інституцій ішува й Всесвітньої сіоністської організації, діяла через невеликі законспіровані комірки й мала власний нелегальний друкований орган — тижневик «Гамаас» («Дія»). У 1941 році Штерн сформулював програмний документ «Принципи відродження», де йшлося про повернення землі, відновлення царства і відродження нації як завдання руху воєнного часу. За різними оцінками, чисельність Лехі за весь час його існування не перевищувала кількох сотень активних членів — набагато менше, ніж у Іргуну чи Гаґани. Символом руху стала долоня з гвинтівкою на тлі карти обох берегів Йордану; підпільна радіостанція «Коль Ціон га-Лохемет» («Голос борющегося Сіону»), яку Лехі перейняло від Іргуну разом із короткохвильовим передавачем, транслювала звернення Штерна до слухачів просто неба, постійно змінюючи місце мовлення, щоб уникнути виявлення британською радіорозвідкою.

Контакти з Третім Рейхом та Італією (1940–1941)

Найсуперечливіший епізод історії Лехі — спроби Штерна домовитися з ворогами Британії, включно з нацистською Німеччиною. У 1940–1941 роках, коли масштаб «остаточного розв'язання єврейського питання» ще не був відомий у Палестині, Штерн розрізняв, за формулюванням, яке приписують йому дослідники, «ворогів єврейського народу» (Британію, яка обмежувала імміграцію Білою книгою) і «ненависників євреїв» (нацистську Німеччину, чию політику він на той момент розумів як витіснення євреїв з Європи, а не їх фізичне знищення).

Восени 1940 року Лехі спробувало досягти подібної домовленості з фашистською Італією про сприяння переселенню євреїв з окупованих територій до Палестини в обмін на підтримку боротьби проти Британії — без відповіді. На початку 1941 року Штерн надіслав до Бейрута Нафталі Любенчика з пропозицією для Німеччини, описаною на початку статті: зустріч із Отто фон Гентіґом не дала результату, у німецьких архівних документах пропозицію зафіксовано, але серйозної відповіді на неї не було. Паралельно Штерн відправив іншого емісара, Натана Еллін-Мора, до Сирії й Туреччини для спроби встановити контакт через турецьке посольство — Еллін-Мора заарештували сирійські власті, і він опинився в британській тюрмі Латрун. На цьому спроби контакту з країнами Осі завершилися.

Оцінки цього епізоду в істориків суттєво розходяться. Одна школа розглядає спроби Штерна як цинічний, продиктований воєнною доцільністю розрахунок ізольованої радикальної групи, яка на момент переговорів не мала точного уявлення про масштаб Голокосту і керувалася виключно пріоритетом боротьби проти Британії — так це пізніше описував і Менахем Бегін, і частина сучасних дослідників історії підпілля. Інша школа, спираючись зокрема на розсекречені 2026 року архівні документи з листуванням активістів Лехі — серед них фраза одного з майбутніх лідерів руху Натана Еллін-Мора «Німеччина ще не переможена і може стати нашим союзником» (грудень 1941 року), — вказує на те, що йшлося не лише про тактичний розрахунок, а й про ідеологічну спорідненість авторитарного світогляду Лехі з фашистськими режимами того часу. Обидві версії спираються на одні й ті самі документи, розходячись в інтерпретації намірів.

Загибель Штерна і нове керівництво

Пропозиції країнам Осі коштували Лехі частини прихильників, які вийшли з руху після новин про контакти. Фінансові проблеми штовхали залишки організації на збройні пограбування — одне з них у січні 1942 року, під час якого загинули британці й євреї, спричинило масштабне полювання британської поліції на Штерна. 12 лютого 1942 року поліція виявила його в квартирі в тель-авівському районі Флорентин. За офіційною британською версією, Штерна застрелили під час спроби втечі через вікно. За свідченнями, які давали пізніше колеги Штерна й навіть один із британських офіцерів, його руки на момент пострілів були зв'язані за спиною — обставини загибелі лишаються предметом суперечки серед істориків досі.

Після загибелі засновника структура Лехі на кілька місяців фактично розпалася: більшість активних членів сиділи в тюрмах або таборах у Східній Африці. Відновлення почалося з 1943 року під колективним керівництвом трьох осіб: Іцхака Шаміра (1915–2012), який двічі втікав із британських місць ув'язнення, Ісраеля Ельдада (Шейба) (1910–1996), який відповідав за ідеологію руху, і Натана Еллін-Мора (1913–1980), який займався зовнішніми зв'язками й пізніше очолить політичну кар'єру колишнього підпілля. Саме тоді, у 1944–1945 роках, керівництво ішува санкціонувало операцію «Сезон» — Гаґана і Пальмах затримували активістів не лише Іргуну, а й Лехі, побоюючись, що активізація обох підпіль спровокує масові британські репресії проти всієї єврейської громади напередодні очікуваного завершення війни.

Терор проти британської адміністрації

Оновлене керівництво відновило збройну боротьбу проти британської адміністрації — тепер уже без жодних спроб домовитися з країнами Осі, оскільки перебіг війни унеможливив подібні контакти. Найгучнішою операцією стало вбивство лорда Мойна — Волтера Гіннеса, британського міністра-резидента на Близькому Сході, — 6 листопада 1944 року в Каїрі. Двоє бійців Лехі, Ель'яху Хакім і Ель'яху Бейт-Цурі, застрелили Мойна біля його резиденції; обох затримали на місці, судили в Каїрі і повісили в березні 1945 року. Мойна обрали ціллю не лише за його посаду, а й за публічну підтримку ідеї арабської федерації на Близькому Сході, яку в Лехі вважали загрозою для єврейської державності. Вбивство викликало різке засудження з боку керівництва ішува, включно з Єврейським агентством, яке побоювалося репресій проти всієї єврейської громади Палестини. Крім цього, Лехі здійснювало підриви залізниць і напади на британську поліцію аж до кінця мандата. На початку 1948 року, вже за кілька місяців до проголошення держави, бійці Лехі кілька разів підірвали залізницю Каїр–Хайфа: у лютому загинуло 28 британських військових, у березні — близько 40 цивільних пасажирів. Ці атаки, спрямовані вже не проти колоніальної адміністрації як такої, а проти британської військової присутності напередодні виведення військ, стали останньою фазою збройної боротьби Лехі проти Британії перед тим, як основна увага підпілля перемкнулася на арабо-єврейський конфлікт довкола розділу Палестини.

Дейр-Ясін і вбивство графа Бернадота

9 квітня 1948 року близько 130 бійців Іргуну й Лехі спільно атакували арабське село Дейр-Ясін неподалік Єрусалима. Бій за село супроводжувався значними втратами серед мирного населення; британська делегація при ООН того ж року повідомляла про загибель до 254 осіб, тоді як сучасна історіографія, спираючись на пізніші дослідження, оцінює число загиблих мешканців села в діапазоні 100–110 осіб. Керівництво Єврейського агентства публічно засудило операцію як таку, що ганьбить справу єврейської державності; водночас частина учасників і пізніших дослідників наполягала, що обстріл села був частиною бою за стратегічно важливу висоту на підступах до Єрусалима, а не спланованою розправою над цивільним населенням. Обидві версії — і масштаб жертв, і характер операції — залишаються предметом гострої історичної суперечки й донині. Новини про події в Дейр-Ясіні швидко розійшлися арабськими громадами Палестини і, за оцінками низки істориків, стали одним із факторів масової втечі цивільного арабського населення з інших міст і сіл у наступні тижні війни.

Менш ніж за півроку після цього, 17 вересня 1948 року, осередок Лехі в Єрусалимі під командуванням Єгошуа Цетлера застрелив графа Фольке Бернадота — шведського дипломата, призначеного посередником ООН у Палестині. Під час Другої світової війни Бернадот очолював операцію Шведського Червоного Хреста, яка вивезла з нацистських концтаборів у Швецію кілька тисяч в'язнів, зокрема євреїв; тепер, у ролі посередника ООН, він пропонував переглянутий план розділу території. У Лехі план Бернадота розцінили як загрозу для щойно проголошеної держави. Вбивство викликало міжнародне засудження і поставило під сумнів легітимність Ізраїлю в очах частини світової спільноти; уряд Давида Бен-Ґуріона відповів рішуче — оголосив Лехі терористичною організацією, заарештував близько двохсот її членів і остаточно розпустив збройні структури руху. Слідство встановило причетність до вбивства кількох членів єрусалимського осередку, включно з безпосередніми виконавцями, проте питання про те, наскільки саме центральне керівництво Лехі — вже за кілька місяців до того номінально розпущене — санкціонувало операцію, лишається предметом дискусії дослідників і донині.

Те, про що зазвичай мовчать

Формально Лехі мало приєднатися до щойно створеної Армії оборони Ізраїлю ще 29 травня 1948 року, невдовзі після проголошення держави. Але осередок у Єрусалимі — місті, статус якого за планом розділу залишався невизначеним, — продовжував діяти як окрема структура ще кілька місяців, аж до вбивства Бернадота і наступного за ним розгрому руху.

Ще менш очевидний факт: попри арешти й заборону, вже за кілька місяців, напередодні перших виборів до Кнесету 25 січня 1949 року, уряд оголосив загальну амністію для активістів Лехі. Натан Еллін-Мор, який очолював виборчий список колишнього підпілля під назвою «Список бійців» (івр. «Решимат га-Лохамім»), у той момент відбував восьмирічний тюремний термін саме за керівництво забороненою організацією — і саме завдяки амністії вийшов на волю, щоб зайняти єдине місце, яке його список отримав у першому Кнесеті: 5363 голоси, 1,22 відсотка й один мандат. Передвиборча програма списку вимагала продовження війни до встановлення єврейського суверенітету по обидва береги Йордану — та сама мета, заради якої Штерн у 1941 році намагався домовитися навіть із супротивниками Британії.

Політичні шляхи колишніх соратників після цього розійшлися доволі різко. Еллін-Мор дедалі більше зміщувався до просоціалістичних, пізніше й відверто просовєтських позицій, через що Ісраель Ельдад залишив партію з групою прихильників, і «Список бійців» невдовзі розпався. Молодші учасники списку — серед них Іцхак Шамір і Геула Коен (голос підпільного радіо Лехі «Кол Ціон Галохемет» під час боротьби проти британців) — пішли протилежним, правим політичним шляхом: обоє згодом стали депутатами Кнесету від партій, що утворили сучасний Лікуд, а Шамір у 1983–1984 та 1986–1992 роках обіймав посаду прем'єр-міністра Ізраїлю — того самого поста, проти носіїв якого його підпільна організація колись воювала зі зброєю в руках.

Що означає назва «Лехі»?

Це акронім від Лохамей Херут Ісраель — «Бійці за свободу Ізраїлю». Британська адміністрація і частина керівництва ішува називали організацію «бандою Штерна» за іменем засновника.

Чим Лехі відрізнялося від Іргуну?

Лехі виникло як розкольницьке крило Іргуну в серпні 1940 року через незгоду з рішенням призупинити збройну боротьбу проти Британії на час Другої світової війни. На відміну від Іргуну, Лехі не визнавало жодних компромісів із британською владою під час війни і було готове на тактичні контакти з ворогами Британії, включно з нацистською Німеччиною.

Чи справді Лехі пропонувало союз нацистській Німеччині?

Так, у 1940–1941 роках Лехі двічі намагалося встановити контакт із представниками Німеччини та Італії, пропонуючи мобілізувати єврейських бійців проти Британії в обмін на сприяння єврейській еміграції до Палестини. Обидві спроби німецька й італійська сторони відхилили без серйозного розгляду.

Хто вбив Авраама Штерна і за яких обставин?

Штерна застрелила британська поліція 12 лютого 1942 року в Тель-Авіві. Офіційна британська версія говорить про спробу втечі; за іншими свідченнями, його застрелили зі зв'язаними за спиною руками. Однозначної відповіді щодо обставин смерті історики не мають досі.

Скільки людей загинуло в Дейр-Ясіні?

Сучасна історіографія оцінює число загиблих мешканців села в межах 100–110 осіб; сучасні події британська делегація при ООН оцінювала в до 254 загиблих. Точна цифра лишається предметом історичної суперечки.

Що сталося з керівниками Лехі після 1948 року?

Їхні політичні шляхи розійшлися: Натан Еллін-Мор рухався вліво й здобув один мандат у першому Кнесеті від «Списку бійців», тоді як Іцхак Шамір і Геула Коен пішли правим шляхом і згодом стали депутатами від партій, що утворили Лікуд; Шамір двічі очолював уряд Ізраїлю як прем'єр-міністр.