Сіонізм — один із найуспішніших національних рухів XX століття. Але його успіх не був запрограмований. Між першим сіоністським конгресом у Базелі 1897 року і проголошенням держави 1948-го лежать п'ять десятиліть суперечок, розколів, відкинутих альтернатив і збігів обставин, без яких Ізраїль міг би не виникнути взагалі — або виникнути зовсім в іншому місці. Саме це мав на увазі Гай Мірон, ізраїльський професор і співавтор книги «Сіонізм — нова історія: початок єврейського націоналізму», коли стверджував: реалізація сіоністської ідеї ніколи не була неминучою.

Звідки виріс сіонізм: дві тисячі років діаспори

У 70 році н. е. римські легіони під командуванням Тіта зруйнували Другий Храм у Єрусалимі. Більшість євреїв виявилася розпорошена по всьому Середземномор'ю і Близькому Сходу. Протягом наступних вісімнадцяти століть вони жили в діаспорі — в Польщі, Німеччині, Іспанії, Персії, Єгипті — без власної держави і без спільної мови повсякденного спілкування. Ідея повернення до Ерец-Ісраель (Землі Ізраїлю) зберігалася в молитвах і літературі, але не мала організаційного вираження.

Ситуація змінилася у другій половині XIX століття з двох причин. По-перше, хвиля погромів у Російській імперії після вбивства Олександра II у 1881–1882 роках змусила сотні тисяч євреїв Східної Європи рятуватися втечею. Більшість їхала до США, але частина — до Палестини. Ці перші переселенці стали першою алією (івр. «сходження» — термін для єврейської імміграції до Ізраїлю). По-друге, в Західній Європі антисемітизм набував нових форм: не релігійного, а расового. Справа Дрейфуса у Франції 1894 року показала, що асиміляція не рятує — освічений єврейський офіцер може бути звинувачений у зраді просто через своє походження.

Теодор Герцль: журналіст, якому не повірили друзі

Теодор (Біньямін Зеєв) Герцль народився у 1860 році в Будапешті в асимільованій єврейській родині. Він працював кореспондентом у Парижі і на власні очі спостерігав антидрейфусівську істерію. У 1896 році опублікував брошуру «Єврейська держава» (нім. Der Judenstaat) — 86 сторінок, в яких виклав ідею єврейської держави як єдиного виходу з «єврейського питання». Колеги вважали, що він збожеволів. Рідні турбувалися про його психічне здоров'я. Барони Моріс де Гірш і Едмонд де Ротшільд, до яких він звернувся за підтримкою, відмовили.

Але брошура зробила своє. 29–31 серпня 1897 року в Базелі відбувся Перший сіоністський конгрес за участю представників 17 країн. Герцль записав у щоденнику: «У Базелі я заснував єврейську державу. Якби я сказав це вголос сьогодні — загальний сміх. Через п'ять років, можливо, через п'ятдесят, всі це визнають». Знадобилося рівно п'ятдесят один рік.

Герцль сформулював Базельську програму: єврейська держава в Палестині шляхом організованого переселення, міжнародного дипломатичного визнання і розвитку єврейської самосвідомості. Але принципово важливо: у своїй книзі він спочатку називав два можливих місця — Палестину або Аргентину. Питання «де» залишалося відкритим.

Альтернативні проекти: Уганда, Аргентина, Мадагаскар, Крим

Це одна з найменш відомих сторінок сіоністської історії: єврейська держава могла бути побудована зовсім не в Палестині.

План Уганди (1903) — британський уряд запропонував Герцлю ділянку в Британській Східній Африці (район сучасної Кенії, тоді неточно названий «Угандою»). Герцль особисто був готовий прийняти пропозицію як тимчасове рішення — «нічний притулок» на шляху до Палестини. На Шостому сіоністському конгресі 1903 року він поставив питання на голосування: 295 делегатів — «за», 177 — «проти», 99 — утрималися. Делегати зі Сходу Європи плакали у залі. Делегація з Росії демонстративно покинула зал. Зрештою від плану відмовилися — але не одразу і не одноголосно.

Аргентина розглядалася Герцлем паралельно з самого початку. Єврейська організація барона де Гірша — JCA (Jewish Colonization Association) — вже фінансувала єврейські сільськогосподарські колонії в Аргентині. У 1890-ті туди переїхали десятки тисяч євреїв. Проект не виріс у державу, але показав реальність організованого переселення.

Мадагаскар, Кіпр, Синайський півострів, район Ель-Аріш — всі ці варіанти обговорювалися на різних конгресах і в переговорах з британськими, турецькими і єгипетськими урядами. Герцль вів переговори з кайзером Вільгельмом II і османським султаном Абдул-Гамідом II. Османи були готові обговорювати поселення євреїв у різних частинах Імперії — але не в Палестині і не у вигляді автономної одиниці.

Біробіджанський проект (1928) — Радянський Союз запропонував євреям Єврейську автономну область на Далекому Сході. Кілька тисяч євреїв дійсно туди переїхали. СРСР подавав це як «соціалістичну альтернативу сіонізму». Єврейська автономна область існує досі — і є одним з найкрасномовніших свідчень того, що «де» має вирішальне значення: вона так і не стала єврейським культурним центром.

Внутрішні розколи: скільки сіонізмів існувало насправді

Навіть серед тих, хто підтримував ідею єврейської держави, не було єдності ні щодо місця, ні щодо методів, ні щодо характеру майбутньої держави. Сіонізм з самого початку був не рухом, а полем битви між кількома рухами.

Соціалістичний сіонізм — найвпливовіший напрям, пов'язаний з партією МАПАЙ і постаттю Бен-Гуріона. Прихильники будували кібуци, заперечували приватну власність, мріяли про «нову єврейську людину» — фермера і солдата замість торговця з діаспори. Саме вони заклали фундамент майбутніх ізраїльських інституцій.

Ревізіоністський сіонізм — правий рух Зеєва Жаботинського і пізніше Менахема Бегіна. Вони вимагали єврейської держави на обох берегах Йордану, відкидали будь-які поступки арабам і британцям та практикували збройний опір. «Ецель» і «Лехі» — їхні бойові підрозділи.

Культурний сіонізм — напрям Ахад Га-Ама (Ашер Гінсберг), який вважав, що перш ніж будувати державу, треба відродити єврейську культуру і мову. Він скептично ставився до ідеї масового переселення і більше переймався духовним відродженням нації.

Релігійний сіонізм — рух Мізрахі, що намагався поєднати єврейський традиціоналізм з ідеєю державності. Частина ортодоксального рабинату, навпаки, вважала сіонізм єрессю: людина не може «підганяти» прихід Месії — держава буде відновлена лише коли Бог захоче, а не коли вирішать світські євреї з Відня і Варшави.

Цей розкол між релігійними і світськими євреями у ставленні до сіонізму визначив одну з головних суперечностей сучасного Ізраїлю — і вона не вирішена досі.

Декларація Бальфура і британський мандат: зовнішній чинник

2 листопада 1917 року британський міністр закордонних справ Артур Джеймс Бальфур направив листа лідеру британських сіоністів лорду Волтеру Ротшільду. У листі повідомлялося, що британський уряд «позитивно ставиться до встановлення в Палестині національного дому для єврейського народу». Декларація Бальфура стала першим міжнародно-правовим визнанням сіоністських претензій на Палестину.

Але вона ж закладала протиріччя: у тому самому документі говорилося, що «не повинно робитися нічого, що могло б завдати шкоди цивільним і релігійним правам нєєврейських общин у Палестині». Арабське населення Палестини, що становило близько 90% на початку XX століття, не було проконсультоване. Британці давали обіцянки і арабам, і євреям одночасно — і ці обіцянки суперечили одна одній.

Британський мандат над Палестиною (1920–1948) закінчився тим, що Британія ввела жорсткі обмеження на єврейську імміграцію саме в ті роки, коли в Європі вже горіли печі Освенцима. Так звана «Біла книга» 1939 року обмежила в'їзд до 75 000 євреїв на п'ять років — у розпал Голокосту. Сотні тисяч загинули, не змігши виїхати до Палестини.

Голокост: трагедія, що зробила державу неминучою

До 1939 року більшість єврейського населення Східної Європи не підтримувала сіонізм. Бунд — єврейська соціалістична організація — виступав за культурну автономію євреїв там, де вони живуть. Асиміляторський рух вважав, що євреї мають зливатися з народами країн проживання. Частина ортодоксів чекала на Месію.

Голокост знищив ці альтернативи фізично. Шість мільйонів загиблих — це майже все єврейське населення Польщі, прибалтійських республік, України, значна частина євреїв Угорщини, Румунії, Чехословаччини. Бунд, що нараховував сотні тисяч членів у Польщі, практично зник. Рабинати Вільнюса і Варшави — зникли. Культурні центри єврейства — зникли.

У 1942 році на сіоністській конференції в Нью-Йорку прийняли Балтиморську програму: метою є створення єврейської держави в Палестині, а не просто «національного дому». Після Другої світової більше не залишалося сумніву і в ООН: 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 181 про поділ Палестини на єврейську і арабську держави. Голоси СРСР і США збіглися вперше за часів холодної війни — кожен мав власні мотиви.

14 травня 1948: між тріумфом і невизначеністю

Коли 14 травня 1948 року Бен-Гуріон читав Декларацію незалежності в Тель-Авівському музеї, ніхто не знав, чи виживе нова держава. П'ять арабських армій уже концентрувалися на кордонах. Зброї катастрофічно не вистачало. Серед самих лідерів ішуву не було впевненості: генерал Іцхак Садех говорив, що шанси — fifty-fifty. Держдепартамент США рекомендував Трумену не визнавати нову державу.

Те, що здається ретроспективно неминучим, у момент свого здійснення майже ніколи не є таким. Між ідеєю 1896 року і реалізацією 1948-го — дві світові війни, Голокост, британські обмеження, арабські повстання і внутрішні єврейські суперечки. Кожна з цих подій могла змінити кінцевий результат. Якби не Голокост — можливо, ооновська резолюція 1947 року не пройшла б. Якби не холодна війна — СРСР і США не проголосували б однаково. Якби Герцль прийняв план Уганди — можливо, єврейська держава виникла б у Кенії, а не між Середземним морем і Йорданом.

Сіонізм сьогодні: від ідеології до предмету суперечки

Після 1948 року сіонізм пройшов кілька трансформацій. У 1970-ті ООН прийняла резолюцію 3379, що прирівнювала сіонізм до расизму — вона була скасована в 1991 році, але залишила слід у дискурсі. Серед ізраїльських інтелектуалів розгорнулася дискусія про «постсіонізм» — чи потрібна державна ідеологія, що мала сенс до заснування держави, після її заснування?

Гай Мірон і подібні до нього вчені закликають дивитися на сіонізм не як на монолітну ідеологію з передбачуваним результатом, а як на живий процес суперечок, компромісів і випадковостей. Така позиція дозволяє зрозуміти, чому ізраїльське суспільство досі не досягло консенсусу: воно успадкувало всі ті розколи — між релігійними і світськими, між правими і лівими, між ашкеназами і мізрахі, — які існували в сіонізмі з самого початку.

Розуміти це не означає ставити під сумнів легітимність держави. Навпаки — це означає розуміти її реальну складність замість спрощеної картини невідворотного тріумфу або незмінного гріха.

Часті питання

Що таке сіонізм і коли він виник?

Сіонізм — єврейський національний рух за відновлення єврейської державності в історичній батьківщині. Засновником вважається Теодор Герцль, який у 1896 році опублікував «Єврейську державу» і в 1897 організував Перший сіоністський конгрес у Базелі.

Чи могла єврейська держава виникнути не в Палестині?

Так. Герцль особисто розглядав Палестину і Аргентину як рівноцінні варіанти. Британці пропонували землю в Британській Східній Африці (план Уганди 1903 року). СРСР пропонував Біробіджан. Від усіх цих варіантів відмовилися — але не одразу і не одноголосно.

Чому сіонізм переміг конкуруючі єврейські рухи?

Головним чином через Голокост. До 1939 року сіонізм конкурував з Бундом, асиміляторством і релігійним антисіонізмом. Знищення шести мільйонів євреїв фізично ліквідувало носіїв альтернативних проектів і зробило ідею власної держави консенсусом серед єврейського народу.

Що таке Декларація Бальфура і чому вона важлива?

Лист британського міністра Бальфура від 2 листопада 1917 року, що обіцяв підтримку «національного дому для єврейського народу» в Палестині. Перше міжнародно-правове визнання сіоністських претензій — і одночасно джерело арабо-єврейського конфлікту, оскільки арабська більшість Палестини не була проконсультована.

Чи є сіонізм актуальним після заснування держави Ізраїль?

Це предмет живої дискусії в самому ізраїльському суспільстві. Частина вчених, як Гай Мірон, вважає, що сіонізм як ідеологія трансформується — від руху за створення держави до різних конкуруючих бачень того, якою ця держава має бути.