4 серпня 1940 року Зеєв Жаботинський сів у автомобіль і вирушив за три години їзди від Нью-Йорка — до літнього табору Бейтара. У дорозі почався серцевий напад, таблетки не допомагали. Коли машина під'їхала, вже стемніло. Жаботинський насилу вийшов з авто і привітав вишикуваних бійців традиційним кличем «Тель-Хай!» — на згадку про останній бій Іосифа Трумпельдора. Він пройшов уздовж шеренги, сказав коротку промову, сфотографувався на пам'ять. За кілька годин його не стало. Рух, який він очолив сімнадцятьма роками раніше, пережив засновника на десятиліття — і виховав двох прем'єр-міністрів Ізраїлю.

Рига, 1923: молодь проти компромісів

На початку 1920-х сіоністський рух у підмандатній Палестині контролювали соціалісти-халуціани: колективні господарства, профспілка Гістадрут, поступова колонізація землі крок за кроком. Зеєв Жаботинський, письменник і засновник Єврейського легіону часів Першої світової війни, вважав цю стратегію запізнілою. Його вимога була простою і на той момент нереалістичною: легальна єврейська армія для захисту єврейського населення Палестини — негайно, а не поступово.

У грудні 1923 року в Ризі місцева єврейська молодь заснувала гурток самоосвіти й фізичної підготовки на підтримку цієї ідеї. Першим керівником став Аарон Пропес, а сама група остаточно сформувалася після зустрічі з Жаботинським. Назва Бейтар (בית״ר) — це одразу два смисли: абревіатура «Брит Іосиф Трумпельдор», союз імені офіцера, який загинув 1920 року в бою за Тель-Хай, і водночас назва стародавньої фортеці Бейтар — останнього оплоту повстання Бар-Кохби, яку римські війська здобули 135 року нашої ери. Емблемою руху обрали менору — той самий символ, що прикрашав прапори Єврейського легіону в Першу світову.

«Гадар» — головна виховна ідея руху

Центральне поняття програми Бейтару — гадар (הדר), яке Жаботинський визначив як «велич», а в буденному вжитку руху це означало чесність, національну гідність і культуру поведінки. Ідеологічним принципом Бейтару був монізм: єдиний прапор (біло-блакитний), єдиний гімн «Га-Тіква» і єдиний сіоністський світогляд без домішки інших ідеологій — насамперед соціалістичної. Практика включала формений одяг, вітання при зустрічі старших за званням та військову ієрархію в загонах — риси, спільні для більшості молодіжних рухів міжвоєнної Європи, і саме ця схожість викликала найбільше запитань у опонентів зліва.

Від гуртка до армії в цивільному

Відділи Бейтара з'явилися в Литві, Польщі та Румунії практично одночасно з ризьким. Перший з'їзд керівників пройшов у Варшаві в січні 1928 року — саме тоді очільником усього руху обрали Жаботинського, а Пропес лишився комісаром — фактичним організаційним керівником. До 1934 року Бейтар налічував 65 тисяч членів у 26 країнах і 1100 містах, а напередодні Другої світової війни — вже близько 100 тисяч. У деяких країнах Бейтар був найчисленнішим єврейським молодіжним рухом узагалі.

Не тільки суходіл: море і небо

Військова підготовка бейтарівців не обмежувалася стройовою муштрою. 1930 року в Тель-Авіві бейтарівці створили морський загін, а 1934-го — повноцінну морську школу в італійському порту Чивітавекʼя, відкриту за особистою згодою Беніто Муссоліні. Для неї придбали навчальне судно водотоннажністю тисяча тонн «Сара Алеф»; за три випуски школу закінчили 172 моряки. Паралельно в Ризі на купленому судні «Теодор Герцль» водотоннажністю 400 тонн підготували ще 50 курсантів. Випускники обох шкіл згодом склали кістяк майбутнього військово-морського флоту Ізраїлю.

Того ж 1930 року бейтарівці заснували авіаційний загін. 1935-го група членів руху збудувала перший в Ерец-Ісраель планер, а 1939-го 13 бейтарівців закінчили нелегальну льотну школу — вони стали першими пілотами, підготовленими безпосередньо в країні, за кілька років до появи ізраїльської авіації як такої.

З 1937 по 1940 рік випускники морських і льотних курсів Бейтара активно займалися організацією нелегальної репатріації євреїв з Європи в обхід британських імміграційних квот: за цей час до берегів Ерец-Ісраель причалило 13 суден із нелегальними репатріантами.

Хлопець із Бреста, що став прем'єром

У 15 років до місцевого відділу Бейтара в Бресті-Литовському вступив Менахем Бегін. У 17 він уже очолював цей відділ. Кар'єра в русі йшла швидко: 1931 року його обрали до керівництва польського Бейтара, 1936-го він очолив відділ у Чехословаччині, а в березні 1939 року Жаботинський особисто призначив 25-річного Бегіна комендантом усього Бейтара в Польщі.

Того ж 1939 року, після єврейських погромів у Палестині, Бегін організував демонстрацію протесту біля посольства Великої Британії у Варшаві. Польська поліція заарештувала його — шість тижнів в'язниці. Коли німецька армія підійшла до Варшави, Бегін пропонував польському уряду сформувати бойову частину з бейтарівців. Йому відмовили. Бегін утік до Вільнюса; його родина, що лишилась у Бресті, загинула в Голокості 1941 року.

Не тільки Бегін пройшов через Бейтар до вершини ізраїльської політики. Іцхак Шамір, майбутній прем'єр-міністр 1983–1984 та 1986–1992 років, вступив до руху підлітком у польському Бялостоці. Бен-Ціон Нетаньягу, батько Біньяміна Нетаньягу, роками був особистим секретарем Жаботинського. А Ері Жаботинський — син засновника, який народився в Одесі 1910 року, — став математиком і депутатом Кнесету першого скликання від «Херуту».

Те, про що зазвичай мовчать

Історія Бейтара — це не тільки табори, прапори й морські школи. У середині 1930-х рух опинився в центрі звинувачень, які й досі викликають суперечки серед істориків сіонізму.

Сам Жаботинський публічно застерігав проти фашизму як системи, але водночас усе більше орієнтувався на Італію: Британія відмовлялася розглядати передачу Заіорданської території сіоністам, а Рим пропонував практичну допомогу без політичних умов — звідси й згода Муссоліні на морську школу в Чивітавекʼї. Ще радикальнішою була окрема фракція всередині ревізіоністського руху — «Брит га-Біріонім», яку 1930 року заснував публіцист Абба Ахімеїр. Ахімеїр відкрито орієнтувався на естетику італійського фашизму і пропонував називати Жаботинського «дуче»; сам Жаботинський цю ідею відкинув. Фракцію розпустили 1933 року після хвилі арештів — зокрема самого Ахімеїра заарештували за підозрою в причетності до вбивства Хаїма Арлозорова, лідера Робітничої партії, застреленого в Тель-Авіві того ж року. Суд 1934-го повністю виправдав Ахімеїра, причетність жодного конкретного бейтарівця чи ревізіоніста доведена не була, а вбивство залишається нерозкритим і донині — попри те, що звинувачення переслідувало весь рух десятиліттями.

Опоненти з табору робітничого сіонізму — зокрема Давид Бен-Ґуріон і Хаїм Вейцман, президент Всесвітньої сіоністської організації, — публічно називали бейтарівців «єврейськими фашистами». Це були політичні ярлики часів гострого протистояння всередині сіоністського руху, а не юридичні визначення — але вони закріпилися в історіографії по обидва боки. Розкол став неминучим: навесні 1935 року Гістадрут провів референдум щодо мирної угоди між Бен-Ґуріоном і Жаботинським — і відхилив її голосами 15 227 проти 10 187. 3 червня 1935 року прибічники Жаботинського проголосували за вихід зі Всесвітньої сіоністської організації.

Ще один епізод, який рідко згадують: у другій половині 1940-х, коли боротьба єврейського підпілля за незалежність загострилася, британська адміністрація Палестини оголосила Бейтар поза законом — той самий рух, який за кілька років до того відкрито тренувався за згодою Муссоліні, опинився під забороною вже британської влади.

Від молодіжного руху до підпілля

1931 року бейтарівські загони самооборони в Тель-Авіві злилися з групою командирів, що відкололися від Хагани, — так постала підпільна воєнізована організація Іргун Цваі Леумі (Ецел). Відтоді військова підготовка бейтарівців у Палестині велася вже в рамках Іргуну, а самі бейтарівці становили більшість його бійців і майже всі командні посади аж до кінця дії британського мандата. Авраам Штерн, теж вихованець Бейтара, 1940 року відколовся від Іргуну і заснував власне підпілля — Лехі.

Понад три тисячі бейтарівців Ерец-Ісраель добровільно вступили до Єврейської бригади британської армії під час Другої світової війни й активно боролися за визнання єврейського прапора і єврейських емблем у палестинських частинах.

Спадок: від Бейтара до Лікуду

Влітку 1948 року, вже після проголошення держави, перехід колишніх бейтарівців та іргунівців у мирне політичне життя пройшов не без крові: конфлікт довкола розподілу зброї, що прибула на судні «Альталена», обернувся збройним зіткненням між силами Іргуну і урядовими військами Давида Бен-Ґуріона. Наступні майже тридцять років партія «Херут» — політичний спадкоємець руху, який Бегін відкрито називав «рухом Жаботинського», — залишалася в опозиції. Лише перемога блоку «Лікуд» (до якого Херут увійшов 1973 року) на виборах 1977-го, коли прем'єр-міністром став колишній бейтарівець Менахем Бегін, вивела спадщину Жаботинського з політичної маргінальності в центр ізраїльської влади.

Організаційний звʼязок між Бейтаром, Херутом і Лікудом видно буквально на карті Тель-Авіва: будівля «Мецудат Зеєв» на вулиці Кінг Джордж, 38, збудована 1936 року на місці колишнього штабу Бейтара й таємних явок Іргуну, і сьогодні одночасно є штаб-квартирою партії «Лікуд», всесвітнього руху Бейтар і Інституту Жаботинського з архівом та музеєм руху.

З 1967 року, після Шестиденної війни, однією з головних цілей Бейтара стало заснування єврейських поселень на територіях під контролем Ізраїлю. За перші 25 років існування держави рух заснував 15 сільськогосподарських поселень, чотири з яких — саме на цих контрольованих територіях. 1936 року бейтарівець Давид Хорен заснував і футбольний клуб «Бейтар Єрусалим» — рух формально не має до клубу жодного організаційного стосунку, це окрема структура, яка успадкувала лише назву. Окремо варто розрізняти й місто Бейтар-Ілліт поблизу Єрусалима — воно назване на честь тієї самої стародавньої фортеці, але з молодіжним рухом організаційно не повʼязане.

Всесвітній Бейтар не зник після 1948 року і продовжує діяти сьогодні — за офіційними даними самого руху, він налічує близько 21 тисячі членів у філіях по всьому світу, зі штаб-квартирою в Єрусалимі.

Чим це відрізняється від українського досвіду

Бейтар зʼявився в той самий історичний момент, що й українські молодіжні рухи міжвоєнного періоду — скаутський «Пласт», заснований 1911 року, теж поєднував фізичне виховання, патріотизм і моральний кодекс для нації без власної держави. Різниця в тому, що Бейтар від самого початку декларував не просто виховання національно свідомої молоді, а підготовку до створення конкретної держави з конкретною армією, флотом і навіть авіацією — програма Жаботинського, який сам народився і виріс в Одесі, передбачала легальну єврейську збройну силу задовго до того, як ця ідея стала практично здійсненною. Обидва рухи виросли з одного й того самого відчуття бездержавності свого народу в Європі 1920–30-х років, хоч і втілили його по-різному.

Хронологія

  • 1920 рік — загибель Іосифа Трумпельдора під Тель-Хаєм.
  • Грудень 1923 року — заснування Бейтара в Ризі.
  • Січень 1928 року — Жаботинського обрано головою руху у Варшаві.
  • 1930 рік — заснування морського й авіаційного загонів Бейтара; фракція «Брит га-Біріонім».
  • 1931 рік — злиття бейтарівських загонів з колишніми командирами Хагани, заснування Іргуну.
  • 1933 рік — вбивство Хаїма Арлозорова, арешт і виправдання Ахімеїра.
  • Листопад 1934 року — відкриття морської школи Бейтара в Чивітавекʼї.
  • 3 червня 1935 року — вихід зі Всесвітньої сіоністської організації.
  • 1936 рік — заснування ФК «Бейтар Єрусалим».
  • 1939 рік — 13 бейтарівців закінчують нелегальну льотну школу; Бегін очолює Бейтар у Польщі.
  • 4 серпня 1940 року — смерть Жаботинського в таборі Бейтара під Нью-Йорком.
  • Червень 1948 року — конфлікт довкола судна «Альталена».
  • 1977 рік — перемога Лікуду на виборах в Ізраїлі.

Питання, які часто ставлять

Що означає назва «Бейтар»?

Абревіатура «Брит Іосиф Трумпельдор» — союз імені офіцера, який загинув 1920 року під Тель-Хаєм. Водночас назва збігається з назвою останньої фортеці повстанців Бар-Кохби, яку римляни здобули 135 року нашої ери.

Що таке «гадар»?

Центральне виховне поняття Бейтару, яке Жаботинський визначив як «велич»: честь, національна гідність і культура поведінки.

Скільки членів мав Бейтар у 1930-х?

До 1934 року — 65 тисяч у 26 країнах і 1100 містах, а напередодні Другої світової війни — близько 100 тисяч.

Як Бейтар повʼязаний з Іргуном?

1931 року бейтарівські загони самооборони в Тель-Авіві злилися з групою командирів, що відкололися від Хагани, — так постав Іргун Цваі Леумі. Бейтарівці становили більшість його бійців аж до кінця британського мандата.

Скільки прем'єр-міністрів Ізраїлю вийшли з Бейтара?

Двоє — Менахем Бегін і Іцхак Шамір, які разом керували країною чотирнадцять років.

Чи існує Бейтар сьогодні?

Так, рух діє й нині як міжнародна сіоністська молодіжна організація з близько 21 тисячею членів по всьому світу, а його ім'я носить футбольний клуб «Бейтар Єрусалим», заснований 1936 року.