О пів на восьму ранку 18 травня 1941 року з порту Хайфи вийшов зафрахтований британцями катер «Sea Lion» із 23 бійцями щойно сформованого Пальмаху на борту. Мета — нафтопереробний завод у ліванському Триполі, який постачав пальне для авіації Третього Рейху. За кілька годин прийшла остання радіограма: «Катер у порядку, 60 миль від Хайфи». Що сталося далі, не відомо й сьогодні: ні уламків човна, ні тіл двадцяти трьох бійців так і не знайшли, а розслідування, розпочате того ж 1941 року, не дало відповіді. Перша бойова операція першого регулярного єврейського підрозділу в Палестині закінчилася повним зникненням групи — за три дні після офіційного заснування Пальмаху.

Тінь Роммеля над Палестиною

Навесні 1941 року німецький Африканський корпус під командуванням Ервіна Роммеля тіснив британців у Північній Африці, а італійські та німецькі війська стояли в Сирії й Лівані під контролем режиму Віші. Для керівництва Гагани — головної підпільної єврейської оборонної організації підмандатної Палестини — загроза німецького вторгнення виглядала цілком реальною. Проблема була в тому, що британська адміністрація мандата роками обмежувала чисельність, озброєння й навчання єврейських воєнізованих формувань, побоюючись, що вони згодом виступлять проти самого мандата.

Навесні–влітку 1941 року британське командування на Близькому Сході тимчасово змінило підхід: перед лицем спільного ворога воно погодилося на створення при Гаґані ударних рот повної бойової готовності, які могли б діяти як партизанські загони в тилу в разі німецького прориву. Це компромісне рішення — тимчасова воєнна необхідність із британського боку і шанс отримати легальну збройну силу з єврейського — і привело до появи Пальмаху.

Дев'ять ударних рот на кібуцах

15 травня 1941 року Хагана сформувала дев'ять плугот махац («ударних рот») — звідси й акронім Пальмах (פלמ״ח). Підрозділи розмістили по всій країні: у Східній і Західній Галілеї, долині Ізреель, районі Хайфи, Самарії й Шароні, Тель-Авіві, на півдні та в Єрусалимі. Командувати новоствореною структурою призначили Іцхака Саде (1890–1952) — ветерана Гаґани, який ще в 1930-х експериментував із концепцією мобільних оборонних загонів. Саде очолював Пальмах до 1945 року, після чого командування фактично перейшло до Ігаля Алона.

Оскільки бюджету на утримання постійної армії не було, вирішення знайшли елегантне: бійців Пальмаху розселили по кібуцах. Половину часу вони проводили в полі — збирали врожай, доїли корів, будували, — а іншу половину тренувалися. Ця модель мала і практичний, і ідеологічний ефект: Пальмах перейняв цінності кібуцного руху — колективізм, рівність, взаємну відповідальність. Звання існували, але дистанція між командиром і рядовим бійцем була мінімальною порівняно зі звичайними арміями: усі називали одне одного «хаверим» (товариші).

Соціалістична орієнтація Пальмаху проявлялася й у ставленні до жінок: підрозділ, на відміну від більшості збройних формувань того часу, набирав жінок-бійців, включно з бойовими ролями — супровід конвоїв, розвідка, зв'язок. До Війни за незалежність 1948 року серед приблизно 6000 постійного складу Пальмаху налічувалося близько 1000 жінок. Пізніше саме досвід Пальмаху назвуть однією з причин, чому військова служба для молодих жінок у Ізраїлі стала обов'язковою.

Влітку 1942 року, коли Роммель наближався до Єгипту через Північну Африку, британська армія на кілька місяців узялася готувати бійців Пальмаху до партизанської війни на випадок вторгнення — навчала диверсіям, вибуховій справі, роботі в тилу ворога. Коли фронт після Ель-Аламейну відкотився на захід, а загроза вторгнення відпала, співпраця з британцями швидко згорнулася. Пальмах залишився мобілізованим підрозділом без офіційного статусу і без бюджету — саме тоді кібуцна модель утримання стала не тимчасовим рішенням, а основою існування на кілька років наперед. Британська сторона, яка ще недавно сама навчала бійців Пальмаху партизанській війні, тепер знову розглядала озброєну єврейську структуру як потенційну загрозу мандатному порядку і за нагоди намагалася обмежити її діяльність.

Пальям і Пальавір: флот і авіація під прикриттям

У грудні 1943 року з ініціативи Іцхака Саде в структурі Пальмаху з'явився морський підрозділ — Пальям (скорочення від Плугат ѓа-Ям, «морська рота»). Спершу це був лише морський взвод, який у квітні 1945 року розгорнули в десяту роту Пальмаху. Для потреб Пальяму придбали як військовий надлишок два корвети типу Flower — колишні канадські HMCS Beauharnois і HMCS Norsyd. Пальям згодом відповідав за підводні диверсії та супровід суден нелегальної єврейської імміграції — Алії Бет, — які, прориваючись крізь морську блокаду британського флоту, привозили до берегів Палестини вцілілих після Голокосту євреїв усупереч обмеженням Білої книги 1939 року.

Паралельно в 1943–1945 роках формувався авіаційний підрозділ Пальмаху — Пальавір (Плугат ѓа-Авір, «авіаційна рота»). Ще в 1936 році Давид Бен-Ґуріон домігся купівлі першого літака для потреб ішува — біплана de Havilland Tiger Moth, попри спротив британської влади, яка побоювалася, що власна авіація дасть єврейській громаді козирі в можливому конфлікті з арабським населенням. Пілотів Пальавіру готували підпільно під прикриттям цивільного «Палестинського льотного клубу» — офіційно аероклубу, а фактично школи військових пілотів, — і так тривало до 1947 року, коли підрозділ вийшов з підпілля й увійшов до складу Шерут Авір, попередника Повітряних сил Ізраїлю.

«Сезон»: коли Хагана полювала на своїх

1944–1945 роки принесли конфлікт усередині самого єврейського підпілля. Поки основні сили ішува зберігали негласну угоду з британською владою — не атакувати її під час війни з нацистською Німеччиною, — два менших підпільних рухи, Лехі та Іргун, вважали таку стриманість помилковою і продовжували напади на британські цілі. Керівництво Єврейського агентства побоювалося, що дії Іргуну й Лехі спровокують масштабні репресії проти всієї єврейської громади і поставлять під загрозу перспективу створення держави.

Відповіддю стала операція, яку в історіографії називають «Сезон» (від англ. season — сезон полювання): бійці Гаґани та Пальмаху за наказом сіоністського керівництва вистежували й затримували активістів Іргуну, передаючи частину з них британській поліції або утримуючи в таборах у Східній Африці до кінця дії мандата. Для командирів Пальмаху це була неприємна робота — переслідувати інших євреїв замість спільного ворога, — і саме звідси бере початок частина взаємної недовіри між таборами, яка через кілька років вибухне під час афери з «Алталеною».

Люди, які потім керуватимуть державою

Пальмах став школою для покоління, яке невдовзі очолить нову державу. Ігаль Алон (1918–1980), командир Пальмаху під час Війни за незалежність, стане міністром і віцепрем'єр-міністром Ізраїлю. Іцхак Рабин (1922–1995), заступник командира бригади «Гарель», у 1967 році очолить Генштаб під час Шестиденної війни, а згодом стане прем'єр-міністром. Моше Даян (1915–1981), командир одного з батальйонів Пальмаху, у 1967-му обійме посаду міністра оборони. У лавах Пальмаху служили також майбутній начальник Генштабу і президент Ізраїлю Хаїм Бар-Лев та майбутній президент країни Езер Вейцман — льотчик, який починав у пальмаховському авіазагоні.

Це не було випадковістю. Пальмах свідомо готував так званих «мефакдей саде» — польових командирів, здатних самостійно ухвалювати рішення в бою без вказівок згори. Саме цей принцип децентралізованого командування — а не лише особисті біографії — ліг згодом в основу офіцерської культури Армії оборони Ізраїлю.

Ціна цієї культури ініціативи була високою. У ніч на 15 січня 1948 року загін із 35 бійців — 18 із них були з Пальмаху, решта з інших підрозділів Гаґани — під командуванням Дані Маса вирушив пішки з Єрусалима, щоб доставити зброю й медикаменти до обложеного Гуш-Еціону на південь від міста. Групу викрили ще на підході; після цілодобового бою на пагорбі поблизу мети загинули всі до одного. Ця трагедія — відома в Ізраїлі як «Конвой 35-ти» або «Ламед-Гей» (від гематрії числа 35 в івриті) — стала одним із символів ціни, яку Пальмах заплатив за оборону ізольованих єврейських поселень ще до проголошення держави.

Те, про що зазвичай мовчать

Офіційна історія Пальмаху — це історія партизанської винахідливості й самопожертви. Але є принаймні три епізоди, які до стандартного переказу зазвичай не потрапляють.

Перший — доля 23 бійців операції «Боцман», описана на початку статті. Жодних архівних документів, які пояснювали б причину зникнення човна «Sea Lion», досі не розсекречено ні британською, ні ізраїльською стороною. Загибель цієї групи — одна з небагатьох нерозкритих таємниць у добре задокументованій історії Пальмаху.

Другий — серія операцій-репресалій кінця 1947 — початку 1948 року, оцінка яких у істориків суттєво розходиться. Після нападу на автомобіль єврейської поліції поблизу Цфата бійці Пальмаху в ніч на 18 грудня 1947 року атакували село Аль-Хіса на кордоні з Ліваном: за даними ізраїльського історика Бені Морріса, загинуло близько десяти-дванадцяти мешканців, зокрема кілька дітей; репортаж The New York Times тих днів називав цифру в 10 загиблих. Ще резонанснішою стала атака на село Балад-аш-Шейх під Хайфою в ніч на 31 грудня 1947 року — у відповідь на вбивство 39 єврейських робітників нафтозаводу арабським натовпом днем раніше (саме воно, своєю чергою, було реакцією на гранатну атаку бойовиків Іргуну біля прохідної заводу). За різними оцінками, під час рейду Пальмаху й бригади «Кармелі» на Балад-аш-Шейх загинуло від 60 до 70 жителів села. У лютому 1948 року третій батальйон Пальмаху під командуванням Моше Кельмана підірвав десяток будинків у селі Са'са в Галілеї; за оцінками Морріса, загинуло близько десяти-одинадцяти мешканців. Ізраїльська історіографія традиційно описує ці рейди як відплату в межах громадянської війни, що вже точилася в підмандатній Палестині; дослідники «нової історичної школи», зокрема сам Морріс, документують їх як частину ширшої динаміки, що згодом призвела до втечі й вигнання арабського населення з низки населених пунктів. Обидві версії спираються на одні й ті самі архівні джерела, розходячись у тому, яке значення цим епізодам надавати в загальній картині війни.

Третій епізод — афера з «Алталеною» 22 червня 1948 року, остання операція Пальмаху як окремого підрозділу. Коли корабель Іргуну з партією зброї став на рейді біля Тель-Авіва, Давід Бен-Ґуріон наказав не допустити вивантаження вантажу в обхід єдиного командування щойно створеної армії. Операцію очолив Ігаль Алон, його заступником був Іцхак Рабин; гарматний вогонь по кораблю призвів до загибелі одного бійця Пальмаху й чотирнадцяти бійців Іргуну. Кілька місяців по тому саме доброчинність до Пальмаху як до окремої, ідеологічно забарвленої структури стане одним з аргументів на користь його розформування.

Розпуск, якого командирам не пробачили

До літа 1948 року Пальмах налічував три бойові бригади — «Ярден» (Ярден — умовна назва центру подій, фактично бригади називалися «Негев», «Гарель» та «Іфтах») плюс допоміжні морські (Пальям), авіаційні (Пальавір) та розвідувальні підрозділи. Бригада «Гарель» тримала коридор на Єрусалим, «Негев» і «Іфтах» стримували наступ єгипетської армії на півдні, а згодом «Іфтах» перекинули на північний фронт. Після 14 травня 1948 року, дня проголошення Декларації незалежності Ізраїлю, ці бригади фактично й стали кістяком щойно створеної Армії оборони Ізраїлю.

Саме тут і назрів конфлікт. Командний склад Пальмаху масово поділяв ліво-соціалістичні погляди, а 20 січня 1948 року дві партії, з яких вербувалося це командування — «Ахдут ѓа-Авода» та «ѓа-Шомер ѓа-цаїр» — об'єдналися в партію МАПАМ, орієнтовану на СРСР і світовий комуністичний рух. Прем'єр-міністр і міністр оборони Давид Бен-Ґуріон домагався створення армії, що підпорядковувалася б виключно державі, а не жодній партії. Лояльність значної частини офіцерів Пальмаху партії МАПАМ, на його думку, з цим принципом не узгоджувалася.

7 листопада 1948 року — менш ніж через півроку після проголошення держави і за розпал Війни за незалежність, яка тривала — Бен-Ґуріон розформував штаб Пальмаху. Бригади формально ввійшли до складу ЦАХАЛ раніше, окремі частини — «Іфтах» серед них — остаточно розформували вже в 1949 році в межах загального скорочення армії з дванадцяти бригад до трьох. Перший командир Пальмаху Іцхак Саде та частина старших офіцерів подали у відставку на знак протесту. Суперечка навколо готовності армії до війни й ролі партійних симпатій у командуванні увійшла в історію як «бунт генералів» — і, за спогадами сучасників, образу на Бен-Ґуріона за це рішення командири Пальмаху не позбулися до кінця життя.

За час Війни за незалежність, за оцінками Музею Пальмаху, підрозділ і сформовані на його основі бригади втратили близько 1187 бійців — приблизно шосту частину постійного складу. Найбільших втрат зазнала бригада «Гарель» — 313 полеглих, «Негев» — 312, «Іфтах» — 274. Серед загиблих офіційний меморіал Пальмаху нараховує 34 жінки, 17 з яких загинули безпосередньо в бою.

Попри розформування 1948–1949 років, спадщина Пальмаху виявилася довшою за саму організацію. Його командири склали основу офіцерського корпусу і вищого командування ЦАХАЛ на десятиліття вперед, а образ бійця Пальмаху — з гвинтівкою на плечі, кефією на голові і піснею біля багаття в кібуці — став одним із головних культурних символів «сабри», покоління, народженого вже в Ізраїлі. Сьогодні історію підрозділу зберігає Музей Пальмаху в Тель-Авіві, а ветеранська асоціація й досі підтримує архів, до якого звертаються дослідники Війни за незалежність.

Що означає слово «Пальмах»?

Це акронім від івритського Плугот Махац — «ударні роти». Назву дали дев'яти підрозділам, які Хагана сформувала 15 травня 1941 року.

Коли і навіщо створили Пальмах?

Навесні 1941 року, коли німецький Африканський корпус Роммеля наступав у Північній Африці, а Хагана й британська армія погодилися створити спільну ударну силу на випадок вторгнення нацистських військ до Палестини.

Чим Пальмах відрізнявся від Іргуну та Лехі?

Пальмах діяв під офіційним керівництвом Гаґани та сіоністського керівництва ішува, тоді як Іргун і Лехі були незалежними підпільними рухами, які часто діяли всупереч вказівкам цього керівництва — аж до прямого конфлікту під час операції «Сезон» і афери з «Алталеною».

Скільки бійців Пальмаху загинуло у Війні за незалежність?

За даними Музею Пальмаху, близько 1187 осіб — приблизно шоста частина постійного складу підрозділу на момент проголошення держави.

Чому Бен-Ґуріон розформував Пальмах?

Офіційно — заради єдиного, позапартійного командування новоствореної армії. Формальним приводом стала масова прихильність командирів Пальмаху до лівосоціалістичної партії МАПАМ, що суперечило принципу деполітизованої армії.

Що сталося з командирами Пальмаху після 1948 року?

Багато хто з них очолив ЦАХАЛ у наступні десятиліття — включно з посадами начальника Генштабу — а троє, Ігаль Алон, Іцхак Рабин і Моше Даян, стали міністрами й одна з них, Рабин, — прем'єр-міністром Ізраїлю.