Національні свята в Ізраїлі, які традиційно були символом єдності та спільної гордості, дедалі більше стають ареною для політичних маніпуляцій, викликаючи глибоке розчарування та розкол у суспільстві. Автор висловлює занепокоєння тим, що День Незалежності (Йом Га-Ацмаут) та інші знакові події перетворилися на інструмент для утвердження вузькопартійних наративів, віддаляючись від свого первісного, об'єднавчого значення.

 

Центральним об'єктом критики стала церемонія запалення факелів на День Незалежності, яка, на думку автора, відображає «альтернативну реальність» уряду. Вибір відомого шеф-кухаря Асафа Граніта як одного з факелоносців, попри його професійні досягнення, сприймається як недоречний у контексті нинішньої війни та суспільних викликів. Автор протиставляє це рішення історіям тисяч резервістів, які вже 250 днів перебувають на фронті, або волонтерів, які допомагали постраждалим після 7 жовтня, зазначаючи, що їхні внески відображають справжній дух Ізраїлю.

 

Ця критика є особливо важливою для українців в Ізраїлі, які прагнуть інтегруватися в суспільство та зрозуміти його культурні коди. Коли національні свята, які мали б об'єднувати, стають джерелом розбрату, це ускладнює процес адаптації та руйнує відчуття спільної приналежності, важливе для новоприбулих. Розуміння цієї напруги допомагає краще орієнтуватися в ізраїльській реальності.

 

Історія політизації Дня Незалежності сягає 2018 року, коли тодішній прем'єр-міністр Біньямін Нетаньягу використав церемонію для передвиборчої промови. З того часу, за словами автора, свято було «викрадене» та «мірі-регевізоване» (від імені міністра Мірі Регев), перетворившись з державного заходу на приватну політичну постановку. Це створило ситуацію, коли значна частина суспільства відчуває себе відстороненою від власних національних урочистостей, ніби «це не ваш день, не ваша незалежність і не ваша країна».

 

Автор також згадує, що подібна ситуація торкнулася й інших свят, таких як Песах і Пурим, які цього року були затьмарені війною та політичним напруженням. Він ділиться особистими переживаннями, відмовляючись святкувати їх через відчуття порожнечі та відсутності радості. Для нього ці свята, що є фундаментальним наративом ізраїльської ідентичності, були «відібрані» на користь «вічної темряви» нинішнього уряду.

 

Ця ситуація, за словами автора, є ще однією причиною для того, щоб покласти край «задушливій хватці» цього уряду. Він наголошує на важливості повернення до об'єднавчих свят, які дозволяють ізраїльтянам, включно з новими репатріантами, відчувати себе пов'язаними один з одним, а не роз'єднаними. Адже національні свята — це не просто дати в календарі, а простір для спільного досвіду та цінностей, які мають бути доступними для всіх.