Ізраїль і Ліван: сім десятиліть війни без миру (1948–2026)

Коли 14 березня 1978 року 25 000 ізраїльських солдатів перейшли ліванський кордон, операцію планували як семиденну. Вона тривала — з перервами, іншими назвами і різними ворогами — майже п'ять десятиліть. У листопаді 2024 року підписали чергове перемир'я. У березні 2026-го воно впало. За цей час Ізраїль воював у Лівані проти трьох різних сил: Армії Звільнення Палестини, Сирії і Хезболли. Кожна нова операція мала оголошену мету. Жодна не досягла кінцевого результату.

Спільний кордон, якого не хотіли

Ліван і Ізраїль — єдина арабська країна, з якою Ізраїль так і не підписав мирного договору за сімдесят сім років існування держави. Ця деталь не випадкова: вона відображає глибшу проблему. Ліван з самого початку існував як крихка конструкція, де баланс між маронітськими християнами, сунітами і шиїтами трималося на угоді 1943 року — Національному пакті. Будь-яке зовнішнє потрясіння могло зруйнувати цю рівновагу.

Перше потрясіння прийшло у 1948 році. Коли Давид Бен-Ґуріон (1886–1973) проголосив незалежність Ізраїлю, Ліван приєднався до коаліції арабських держав, що оголосили йому війну. Але участь Лівану у Першій арабо-ізраїльській війні була символічною: ліванська армія провела кілька прикордонних сутичок і фактично не впливала на перебіг бойових дій. Вже у 1949 році країни підписали угоду про перемир'я.

Однак ця війна мала для Лівану незворотні наслідки. Після поразки арабської коаліції близько 100 000 палестинців, що втекли або були вигнані зі своїх домівок, опинились у Лівані. Вони осіли в таборах навколо Бейрута і на півдні країни. Через покоління їхні нащадки — позбавлені ліванського громадянства, права власності, доступу до більшості професій — стануть головним паливом для палестинських збройних організацій.

Другий удар по ліванській рівновазі завдав «Чорний вересень» 1970 року. Після провальної спроби захопити владу в Йорданії та розгрому йорданськими військами Ясір Арафат перевів штаб-квартиру Організації визволення Палестини (ОВП) до Бейрута. Разом з ним прийшли тисячі озброєних бійців. На півдні Лівану виникла де-факто паралельна держава — так звана «Фатхленд», де ОВП збирала податки, вела судочинство і готувала операції проти ізраїльської території.

Від рейдів до вторгнення: операція «Літані» 1978 року

Протягом 1970-х рр. обстріли і терористичні атаки з лівансько-ізраїльського кордону стали буденністю для жителів Галілеї. Ізраїль відповідав авіаударами і рейдами. Але 11 березня 1978 року стався інцидент, що змінив масштаб відповіді.

Того дня одинадцять бійців ОВП на чолі з 18-річною Далаль Муграбі висадились з човна на ізраїльському узбережжі і захопили два автобуси на шосе Хайфа — Тель-Авів. У перестрілці та пожежі загинули 38 ізраїльських цивільних, серед них 13 дітей. Це стало найбільшим терористичним нападом в ізраїльській історії на той момент.

Прем'єр-міністр Менахем Беґін (1913–1992) наказав армії діяти. Через чотири дні, у ніч з 14 на 15 березня 1978 року, 25 000 ізраїльських солдатів увійшли до Лівану в рамках операції «Літані». Ціль — очистити південь країни від баз ОВП до річки Літані і створити буферну зону вздовж кордону.

Операція тривала сім днів. Технічно вона виглядала як успіх: більшість баз ОВП знищено, 300–550 бійців ОВП загинули, ізраїльські парашутисти контролювали всі мости через Літані. Але в цьому й полягав головний прорахунок — більшість бійців ОВП просто відступили на північ, не приймаючи бою, а потім повернулися. Ціль операції не була досягнута.

На міжнародній арені операція «Літані» мала важливий наслідок: 19 березня 1978 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію №425, що вимагала негайного виведення ізраїльських військ і заснувала миротворчі сили ЮНІФІЛ. Ізраїль формально вивів основні підрозділи, але залишив контроль над прикордонною смугою — передавши її союзній міліції майора Саада Хаддада, яка з часом перетворилась на Армію Південного Лівану (АПЛ).

Маловідомий факт: США засудили застосування ізраїльськими військами касетних бомб американського виробництва проти цивільних районів — перший серйозний публічний конфлікт між союзниками з приводу методів ведення операцій у Лівані. Він виявився не останнім.

Перша ліванська війна (1982–1985): велика авантюра Шарона

До 1982 року ситуація на кордоні не покращилась. ОВП поступово реінфільтрувала південь Лівану, а серпень 1981 року ознаменувався масованим артилерійським обстрілом ізраїльської Галілеї — найсильнішим з 1948 року. Американський посередник Філіп Хабіб ледь встиг домовитись про припинення вогню.

Але прем'єр Беґін і міністр оборони Аріель Шарон бачили ситуацію ширше. У їхніх планах йшлося не просто про відсунення ОВП на північ — а про знищення її як військової і політичної сили і встановлення у Лівані проізраїльського уряду на чолі з лідером маронітів Башіром Жмайєлем. Шарон обіцяв Беґіну 40-кілометрову операцію. Насправді він вів армію до Бейрута.

6 червня 1982 року ізраїльські сили перейшли кордон під назвою операції «Мир Галілеї». Приводом стало замах на ізраїльського посла в Лондоні Шломо Арґова — здійснений, як з'ясувалось пізніше, не ОВП, а угрупованням Абу Ніда­ля, ворожим до Арафата. Ця деталь на рішення Беґіна і Шарона не вплинула.

За тиждень ізраїльські танки стояли під Бейрутом. У серпні, після 70-денної облоги і безперервних авіаударів, Арафат і керівництво ОВП були евакуйовані морем до Тунісу. Здавалось, ціль досягнута.

14 вересня 1982 року Башір Жмайєль, щойно обраний президентом Лівану, загинув від бомби в штаб-квартирі своєї партії. Слідом за цим відбулась подія, що назавжди вписала ту війну в міжнародну пам'ять.

16–18 вересня 1982 року в палестинських таборах Сабра і Шатіла — під контролем ізраїльської армії, яка оточила квартали і висвітлювала їх уночі ракетами-освітлювачами — ліванська христи­янська міліція «Фаланга» вчинила різанину. За різними підрахунками, загинуло від 800 (за даними ізраїльської комісії) до 3500 осіб (за оцінками міжнародних слідчих), переважно цивільні палестинці та ліванські шиїти. Ізраїльська комісія Кахана у 1983 році встановила «непряму відповідальність» держави і «особисту відповідальність» Шарона — той втратив посаду міністра оборони, але залишився в уряді. Ніхто так і не постав перед судом.

У Тель-Авіві після оголошення результатів розслідування на вулиці вийшли 400 000 осіб — найбільша демонстрація в ізраїльській історії на той час. Протестуючи проти дій власного уряду.

Але головний наслідок операції 1982 року виявився парадоксальним. Намагаючись знищити одну збройну силу — ОВП, — Ізраїль власноруч створив іншу, незрівнянно небезпечнішу. Іранські Корпуси вартових Ісламської революції (КВІР), що з'явились у ліванській долині Бека' незабаром після початку ізраїльської інвазії, зібрали з числа ліванських шиїтів нову організацію. Вона отримала назву Хезболла — «Партія Бога». Колишній прем'єр Ехуд Барак пізніше сказав прямо: «Саме наше перебування там і породило Хезболлу».

Зона безпеки і 18 років трясовини

У 1985 році Ізраїль відступив з більшої частини Лівану, зберігши так звану «зону безпеки» на півдні — смугу від 10 до 20 км завширшки вздовж кордону, яку контролювала АПЛ за підтримки ЦАХАЛу. Офіційна мета — захист ізраїльського Гала­ілею від ракетних обстрілів.

Наступні 15 років стали затяжним кровопусканням. Хезболла вела проти АПЛ і ізраїльських підрозділів партизанську війну — засідки, фугаси, обстріли. З 1985 по 2000 рік у зоні безпеки загинули 256 ізраїльських солдатів. Щороку — в середньому 17 загиблих. Достатньо, щоб підтримувати суспільний запит на виведення військ, і недостатньо, щоб змусити до рішучих дій.

Питання виведення військ стало головним у виборчій кампанії 2000 року. Прем'єр Ехуд Барак пообіцяв вивести ЦАХАЛ до липня 2000 року. Виведення відбулось у травні — але по­спішно, вночі, без координації з АПЛ. Союзна міліція розсипалась за годинини. Тисячі її бійців тікали разом з сім'ями до Ізраїлю, кидаючи зброю і позиції. Хезболла увійшла до звільнених районів під тріумфальні оплески.

ООН офіційно підтвердила відхід ізраїльських військ до міжнародно визнаної «синьої лінії». Ізраїль виконав резолюцію №425 — через 22 роки після її прийняття. Хезболла оголосила це своєю перемогою і почала будувати нові позиції вздовж кордону.

Друга ліванська війна (2006): 33 дні поразки

12 липня 2006 року, о 9:05 ранку, Хезболла атакувала ізраїльський патруль у прикордонній зоні. Восьмеро солдатів загинули, двох — Еhуда Голдвасера і Ельдада Регева — захопили в полон. Прем'єр Еhуд Ольмерт того ж дня оголосив: Ізраїль перебуває у стані війни.

За наступні 33 дні Хезболла випустила по Ізраїлю понад 4000 ракет. Хайфа — третє місто країни — опинилась під масованим обстрілом уперше з 1948 року. Понад мільйон ізраїльтян на півночі країни стали заручниками підвалів і бомбосховищ. ЦАХАЛ завдавав масштабних авіаударів по Лівану, загинули понад 1100 ліванців, більшість — цивільні. В Ізраїлі — 165 загиблих, з них 43 цивільних.

Але головна проблема полягала в іншому: Ізраїль не досяг жодної з оголошених цілей. Двох полонених солдатів не звільнили. Хезболлу не роззброїли і не відтіснили від кордону. Військово-повітряна кампанія, розрахована на знищення ракетного потенціалу Хезболли, виявилась неефективною — організація продовжувала вести обстріли до останнього дня. Наземна операція, що розпочалась лише в останні дні перед перемир'ям, коштувала 33 загиблих солдатів і нічого не змінила.

Перемир'я 14 серпня 2006 року зафіксувала резолюція ООН №1701. Вона вимагала від Хезболли розміститись на північ від річки Літані і заборонила їй тримати зброю на півдні Лівану. ЮНІФІЛ отримав розширений мандат.

Ізраїльська комісія Вінограда (2007–2008) винесла нищівний вердикт. Ольмерт, міністр оборони Амір Перец і начальник генштабу Дан Галуц були звинувачені у «важких провалах» і «безвідповідальних рішеннях». Галуц подав у відставку через п'ять місяців після закінчення бойових дій. Перец втратив керівництво Лейбористською партією. Рейтинг Ольмерта впав до однозначних цифр, хоча у відставку він не подав.

Маловідома деталь: Ольмерт, за даними комісії, прийняв рішення про початок великої військової операції в той самий день, коли стало відомо про захоплення солдатів, — за кілька годин, не провівши повноцінних консультацій з арміє­ю. Плани наземної операції, що їх запитав у штабу, виявились застарілими і не опрацьованими. Армія йшла у бій без актуального оперативного планування.

Операція «Північні стріли» (2024–2026): чи вдалось те, що не виходило сорок два роки?

8 жовтня 2023 року — через добу після нападу ХАМАСу на південь Ізраїлю — Хезболла відкрила «фронт солідарності» на півночі. Протягом наступних одинадцяти місяців обстріли були щоденними. Понад 60 000 жителів Галілеї і Голанських висот залишили свої будинки — найбільша вимушена евакуація ізраїльського населення з 1948 року. Повернення цих людей додому стало офіційно задекларованою метою операції «Північні стріли».

Вересень 2024 року змінив характер конфлікту. 17 вересня по всьому Лівану одночасно вибухнули пейджери і рації — телекомунікаційне обладнання Хезболли. Сотні командирів і зв'язківців були поранені або загинули. 27 вересня ізраїльський авіаудар знищив підземний командний бункер у Бейруті разом з генеральним секретарем Хезболли Гасаном Насраллою — людиною, яка керувала організацією 32 роки і перетворила її на найпотужнішу недержавну армію світу. За наступні тижні були знищені більшість командирів вищої ланки.

1 жовтня 2024 року ЦАХАЛ розпочав обмежену наземну операцію на півдні Лівану. За два місяці боїв, за ізраїльськими даними, знищено 85–90% довоєнного ракетного арсеналу Хезболли і розгромлено її наземну інфраструктуру в прикордонних районах. 27 листопада 2024 року США і Франція домовились про перемир'я.

Але підписане перемир'я виявилось крихким. У лютому 2025 року Ізраїль вивів основну частину військ з Лівану, зберігши п'ять стратегічних позицій уздовж кордону. ЦАХАЛ продовжував завдавати ударів по Лівану майже щодня — з огляду на, за ізраїльськими твердженнями, спроби Хезболли відновити інфраструктуру.

2 березня 2026 року перемир'я де-факто завершилось. Після вбивства іранського верховного лідера Алі Хаменеї в ході американо-ізраїльського удару по Ірану Хезболла відновила ракетні обстріли півночі Ізраїлю. Ізраїль відповів масштабними ударами по всій ліванській те­риторії. 8 квітня 2026 року — після оголошення тимчасового перемир'я в ірано-американській війні, яке Нетаньягу відмовився поширювати на Ліван, — ізраїльська авіація завдала «наймасштабніших ударів за всю війну»: за 10 хвилин були вражені понад 150 точок по всьому Лівану, щонайменше 357 людей загинули. Ліван назвав цей день «Чорною середою». За даними Міністерства охорони здоров'я Лівану, з початку нової ескалації у березні 2026 року в країні загинули понад 3000 осіб. 16 квітня 2026 року набуло чинності нове перемир'я, бро­кероване США.

Чому цей цикл не закінчується

За сім десятиліть Ізраїль провів у Лівані щонайменше шість масштабних операцій. Кожна мала чітку задекларовану мету. Жодна не принесла тривалого результату. Чому?

Перша причина — структурна слабкість ліванської держави. Ліванська армія ніколи не мала ні ресурсів, ні політичної волі взяти під контроль південь країни. Хезболла заповнювала цей вакуум, паралельно будуючи розгалужену мережу соціальних послуг — лікарні, школи, пенсії — для ліванських шиїтів, яких держава ігнорувала десятиліттями. Знищити Хезболлу військово, не забезпечивши альтернативу цим функціям, означало лише створити новий вакуум.

Друга причина — іранський фактор. Від 1982 року Іран фінансує, навчає і озброює Хезболлу. За різними оцінками, до початку операції «Північні стріли» організація мала від 100 000 до 150 000 ракет і снарядів. Поки Іран зберігає стратегічний інтерес у Лівані, можливості для відновлення потенціалу Хезболли залишаються.

Третя причина — відсутність дипломатичного каналу. Ізраїль і Ліван технічно перебувають у стані війни: між ними немає дипломатичних відносин, немає прямих переговорів, немає механізму для вирішення кризи, крім американського посередництва. Кожна ескалація вирішується ситуативно, без системного врегулювання.

Резолюція ООН №425, прийнята у 1978 році, вимагала того самого, що й резолюція №1701, прийнята у 2006-му: відведення ізраїльських військ і забезпечення суверенітету Лівану на півдні країни. Обидві залишились частково невиконаними. Навесні 2026 року ізраїльські позиції стояли на ліванській землі — точно так само, як у 1978-му.

Хронологія ізраїльсько-ліванського конфлікту

• травень 1948 — Ліван вступає у Першу арабо-ізраїльську війну; близько 100 000 палестинських біженців опиняються у Лівані
• 1970 — ОВП переносить штаб-квартиру до Бейрута після вигнання з Йорданії; починається мілітаризація півдня Лівану
• 14–21 березня 1978 — операція «Літані»: перше масштабне ізраїльське вторгнення, засновано ЮНІФІЛ, прийнято резолюцію ООН №425
• 6 червня 1982 — початок Першої ліванської війни (операція «Мир Галілеї»); облога Бейрута, евакуація ОВП
• 16–18 вересня 1982 — різанина у Сабрі та Шатілі; комісія Кахана встановлює «особисту відповідальність» Шарона
• 1982 — заснування Хезболли за участю іранських КВІР у долині Бека'
• 1985–2000 — ізраїльська «зона безпеки» на півдні Лівану; 256 загиблих солдатів за 15 років
• 24 травня 2000 — поспішний відхід ЦАХАЛу з Лівану; Хезболла оголошує перемогу
• 12 липня — 14 серпня 2006 — Друга ліванська війна: 33 дні боїв, понад 4000 ракет по Ізраїлю, резолюція ООН №1701
• 8 жовтня 2023 — Хезболла відкриває «фронт солідарності» з ХАМАСом; 60 000 ізраїльтян евакуйовані з Галілеї
• вересень–листопад 2024 — операція «Північні стріли»: знищення Насралли і командування Хезболли, наземна операція, перемир'я 27 листопада
• березень–квітень 2026 — нова ескалація у контексті ірано-американської війни; понад 3000 загиблих у Лівані; перемир'я 16 квітня 2026 року

Що говорять про це різні сторони — і що залишається без відповіді

Чому Ізраїль так і не підписав мир з Ліваном?

Ліванська держава ніколи не контролювала власну південну територію повністю. Будь-який мирний договір, підписаний бейрутським урядом, Хезболла — яка не підпорядковується уряду — могла б ігнорувати. Ізраїль вважав такий договір юридично безглуздим. Після 2024 року з'явилась нова ліванська влада, готова до прямих переговорів, але їх підсумки станом на квітень 2026 року залишались невизначеними.

Чому ЮНІФІЛ не зупиняв Хезболлу?

Миротворці ЮНІФІЛ мали мандат на моніторинг, а не на примус. Вони не могли обшукувати ліванські будинки, зупиняти конвої без дозволу ліванської армії чи роззброювати Хезболлу силою. Ліванська армія відмовлялась діяти проти Хезболли з огляду на внутрішньополітичний баланс. Результат: ЮНІФІЛ фіксував порушення, але не міг їм запобігати.

Скільки разів Ізраїль вторгався у Ліван?

Рахунок залежить від визначення «вторгнення». Масштабних операцій — шість: 1978, 1982, 2006, 2024 (наземна фаза) і 2026. Між ними — сотні авіаударів, артилерійських обстрілів і рейдів сил спецоперацій, що офіційно не мали окремих назв.

Як Хезболла ставала сильнішою після кожної ізраїльської операції?

У 1982 році Хезболла не існувала. У 2006-му вона мала кілька тисяч ракет. Напередодні операції «Північні стріли» у 2024 році — від 100 000 до 150 000 одиниць. Кожний ізраїльський удар давав Хезболлі новий рекрутський аргумент, а Іран компенсував знищені озброєння з надлишком. Операція «Північні стріли» знищила 85–90% арсеналу — але питання про те, чи буде він відновлений, залишалось відкритим і у квітні 2026 року.

Що таке «зона безпеки» і чому Ізраїль провів у ній 15 років?

Після відступу 1985 року ЦАХАЛ зберіг смугу від 850 до 1000 кв. км на півдні Лівану під назвою «зона безпеки». Офіційне обґрунтування — захист ізраїльського Галілею від ракет і терористів. На практиці Хезболла продовжувала вести партизанську війну в зоні, й ізраїльські втрати накопичувались рік за роком. Після 15 років і 256 загиблих солдатів прем'єр Барак вивів війська у 2000 році — і через шість років почалась нова велика війна.