5 листопада 1948 року, посеред війни за незалежність, Тимчасова державна рада Ізраїлю обговорювала перепис населення, потрібний для складання виборчих списків. До дня перших виборів — 25 січня 1949 року — залишалося менше трьох місяців, фронт ще не стабілізувався, угоди про перемир'я з жодною арабською країною не підписали. На обговорення того, яку виборчу систему отримає нова держава, часу майже не було. Рішення ухвалили швидко й без серйозної дискусії: зберегти пропорційну систему, яка діяла у єврейської громади Підмандатної Палестини ще з 1920 року. Жодних округів не запровадили, питання навіть не винесли на окреме голосування — просто перенесли модель без змін. Цей квапливий воєнний компроміс залишається чинним і сьогодні, понад сімдесят п'ять років по тому, попри десятки спроб щось у ньому змінити.

Передумови: спадщина мандата

19 квітня 1920 року єврейська громада Підмандатної Палестини вперше обрала Асефат-Нівхарім — Асамблею представників, що працювала як автономний парламент без юридичного суверенітету. Систему обрали пропорційну, без округів: уся територія голосувала як єдиний список. За наступні чотири перевибори — у 1925, 1935 і 1944 роках — формат не змінювали. Асамблея обирала Ваад Леумі (Національний комітет), який керував освітою, охороною здоров'я і соціальними службами громади та координував оборону через Хагану. Британський мандат не визнавав цю структуру як суверенний орган влади, але саме з неї виросла модель, яку Ізраїль успадкував після проголошення незалежності.

Головна подія: як ухвалили виборчу систему

Коли восени 1948 року постало питання про систему майбутнього Кнесету, пропонували різні варіанти, включно з округами за британським чи американським зразком. Але часу для нової архітектури не було, а партії, які щойно вийшли з підпілля і виборчих традицій Ішува, довіряли вже звичній моделі. Зрештою ухвалили рішення зберегти пропорційну систему зразка Асефат-Нівхарім — з умовою, що майбутні депутати самі визначать остаточні правила. 25 січня 1949 року на вибори до Конституційних зборів (саме так спершу називався орган, який за три тижні перейменують на Кнесет) прийшло 87% із приблизно півмільйона зареєстрованих виборців.

Менш відомий факт: формального законодавчого порогу для входу в перший Кнесет не існувало. Щоб отримати одне місце зі 120, партії потрібно було набрати лише природну частку голосів — близько 0,83%. Перший офіційний бар'єр, 1%, з'явився тільки перед виборами до другого Кнесету в 1951 році. Закон, що остаточно закріпив пропорційну систему, рамку 120 депутатів і статус Кнесету як єдиної законодавчої палати — Основний закон «Кнесет» — ухвалили лише в 1958 році, через десять років після перших виборів.

Окрему причину, чому виборчу систему довелося латати десятками окремих законів замість одного засновницького документа, варто шукати в червні 1950 року. Тоді Кнесет ухвалив так звану резолюцію Харарі: замість єдиної писаної конституції, на яку не змогли домовитися світські й релігійні партії, держава погодилась приймати конституційні норми поступово, главу за главою, у формі окремих Основних законів. Виборча система, статус Кнесету, повноваження уряду — усе це з'являлось протягом десятиліть фрагментами, а не цілісним актом. Через це кожна спроба змінити правила гри — бар'єр, формулу розподілу мандатів, статус прем'єра — щоразу проходила як окрема політична битва, а не технічне уточнення вже узгодженого тексту.

Люди за подіями

Давид Бен-Ґуріон, який очолював виконавчий орган Сохнуту ще до держави, бачив у пропорційній системі без округів практичну вигоду: вона дозволяла представити в парламенті майже всі ідеологічні й релігійні групи, що з'їжджались у нову країну з усього світу, без боротьби за географічні округи в країні, де самі межі поселень щотижня змінювалися через війну. Це давало легітимність новій державі в очах найрізноманітніших таборів — від ультраортодоксів до кібуцного руху — ціною майбутньої фрагментації парламенту.

Те, про що зазвичай мовчать

Перша спроба змінити систему виявилась найдраматичнішою. Навесні 1990 року уряд Іцхака Шаміра впав після кризи, що тривала три місяці і ввійшла в історію як «смердючий маневр»: депутати відкрито торгувались місцями в коаліціях, переходили з фракції в фракцію за посади і пільги прямо в залі Кнесету. Публічна реакція була такою різкою, що в 1992 році ухвалили нову редакцію Основного закону «Уряд», яка вперше запровадила прямі вибори прем'єр-міністра окремо від виборів до Кнесету.

Експеримент тривав лише три виборчі цикли. У 1996 році прямим голосуванням переміг Беньямін Нетаньягу, у 1999-му — Егуд Барак, а в лютому 2001-го на позачергових прямих виборах Аріель Шарон розгромив Барака. Реформа мала зміцнити владу прем'єра і зменшити вплив малих партій, але результат вийшов протилежним: великі партії втрачали голоси, бо виборці голосували за прем'єра окремо від партійного списку і часто підтримували малі партії саме в списку, не побоюючись втратити вплив на виконавчу владу. Вже в березні 2001 року Кнесет ухвалив новий Основний закон «Уряд», що скасував прямі вибори прем'єра і повернув країну до класичної парламентської моделі — назавжди.

Паралельно зі скасуванням прямих виборів прем'єра тривала інша лінія реформ — поступове підняття виборчого бар'єру. Перші сорок років він залишався на рівні 1%. Перед виборами до тринадцятого Кнесету в 1992 році бар'єр підняли до 1,5%. Перед виборами до сімнадцятого Кнесету в 2006-му — до 2%. У березні 2014 року Кнесет ухвалив так званий «закон про управління» і підняв бар'єр до нинішніх 3,25% — крок, за яким стояв тодішній міністр Авігдор Ліберман і який відкрито пов'язували з бажанням вивести з Кнесету дрібні партії, що представляють арабську меншину. Підрахунок показав: за результатами 2013 року для проходження в Кнесет партії був потрібен 75 800 голосів, а за новим бар'єром — уже 123 500. Іронія в тому, що на наступних виборах ледь не за межею опинилась власна партія Лібермана — «Ізраїль наш дім».

Усього за історію держави бар'єр законодавчо змінювали 25 разів, причому переважна більшість змін — у бік підвищення. Кожна така зміна провокувала ту саму суперечку: прихильники казали, що вищий бар'єр зменшує дроблення партій і стабілізує уряд, противники — що він спотворює волю виборців і найбільше шкодить меншинам. Жодна зі сторін не отримала остаточної відповіді: емпіричні дані про кількість «втрачених» голосів при різних рівнях бар'єру залишаються предметом суперечок серед дослідників Інституту демократії Ізраїлю.

Наслідки і резонанс сьогодні

Та ж механіка пояснює і протилежний випадок — мирну зміну влади після тридцяти років домінування одної політичної сили. У 1977 році партія Лікуд під керівництвом Менахема Бегіна вперше перемогла партію Авода, яка керувала країною від заснування держави. Пропорційна система без округів дозволила цій зміні відбутися без жодної конституційної кризи: новій більшості достатньо було набрати голоси по всій країні, а не вибудовувати мережу перемог в окремих округах, як це часто потрібно в мажоритарних системах.

Пропорційна система без округів — той самий принцип з 1920 року — лишається структурною причиною того, що жодна партія в історії Ізраїлю ще не отримувала більшості голосів самостійно: усі 37 урядів за історію держави були коаліційними. Саме ця механіка робить кожні вибори переговорами одразу після підрахунку голосів, а не завершенням політичного циклу. Про те, як ця система працює сьогодні — формула розподілу місць, роль релігійних партій, торгівля портфелями при формуванні коаліції — ми докладно писали в окремому матеріалі.

З погляду порівняльної політології Ізраїль — приклад «екстремальної» пропорційної системи: єдиний загальнонаціональний округ на всю країну зустрічається лише в кількох державах світу, більшість демократій ділить територію на регіональні округи навіть у пропорційних моделях. Це підсилює фрагментацію партійної системи набагато сильніше, ніж помірний пропорційний устрій із округами.

У 2019–2022 роках країна пройшла п'ять виборчих циклів за три з половиною роки — після виборів у квітні й вересні 2019-го, у березні 2020-го, у березні 2021-го і в листопаді 2022-го жодна сторона не змогла сформувати стабільну коаліцію на повний термін. Аналітики переважно пов'язують цю чергу переголосувань саме зі структурою системи: відсутність округів означає, що боротьба за кожен мандат іде на загальнонаціональному рівні, а малі партії, потрібні для подолання позначки 61 з 120 мандатів, отримують переговорну вагу, не пропорційну своєму реальному електорату.

Хронологія

  • 19 квітня 1920 року — єврейська громада Підмандатної Палестини обирає Асефат-Нівхарім — Асамблею представників за пропорційною системою без округів.
  • 1925, 1935, 1944 роки — Асамблея представників проводить ще три перевибори за тією самою моделлю.
  • 5–8 листопада 1948 року — Тимчасова державна рада ухвалює рішення зберегти пропорційну систему для виборів до майбутнього Кнесету.
  • 25 січня 1949 року — перші вибори до Конституційних зборів Ізраїлю — без законодавчого порогу, лише природна частка 0,83% для одного мандата.
  • червень 1950 року — Кнесет ухвалює резолюцію Харарі — конституцію вирішено приймати частинами, у формі окремих Основних законів.
  • 1951 рік — перед виборами до другого Кнесету вперше запроваджують законодавчий бар'єр на рівні 1%.
  • 1958 рік — ухвалено Основний закон «Кнесет», що остаточно закріплює пропорційну систему і статус парламенту.
  • 1977 рік — Лікуд на чолі з Менахемом Бегіним вперше переможе Аводу, яка керувала країною від заснування держави.
  • 1990 рік — криза «смердючого маневру» запускає процес реформи виборчої системи.
  • 1992 рік — ухвалено Основний закон «Уряд» про прямі вибори прем'єр-міністра; бар'єр піднято до 1,5%.
  • 1996, 1999, 2001 роки — три прямі вибори прем'єр-міністра — Нетаньягу, Барак, Шарон.
  • березень 2001 року — Кнесет скасовує прямі вибори прем'єра і повертає класичну парламентську модель.
  • 2006 рік — виборчий бар'єр піднято до 2%.
  • березень 2014 року — ухвалено «закон про управління» — бар'єр піднято до 3,25%.
  • 2019–2022 роки — країна проходить п'ять виборчих циклів за три з половиною роки.

Чому в Ізраїлі немає виборчих округів?

Систему без округів успадкували від єврейської громади Підмандатної Палестини: у 1920 році Асамблею представників обирали єдиним загальнонаціональним списком, і це рішення перенесли у 1949 році без серйозного перегляду.

Який зараз виборчий бар'єр у Кнесет?

3,25% від загальної кількості голосів — рівень, встановлений у 2014 році. До цього бар'єр становив 2% (з 2006-го), 1,5% (з 1992-го) і 1% (з 1951-го).

Чи обирали колись прем'єр-міністра Ізраїлю прямим голосуванням?

Так, з 1996 до 2001 року — окремо від виборів до Кнесету. Реформу скасували після трьох циклів, бо вона лише посилила фрагментацію партійної системи.

Чому уряди Ізраїлю майже завжди коаліційні?

Жодна партія в історії держави не отримувала більшості мандатів самостійно — пропорційна система без округів і висока фрагментація голосів роблять коаліцію математичною необхідністю.

Що таке «смердючий маневр»?

Тримісячна політична криза 1990 року, коли депутати Кнесету відкрито торгували місцями в коаліціях; саме вона запустила реформу з прямими виборами прем'єра.

Чи в Ізраїлі є писана конституція?

Ні, єдиного документа немає. Замість нього з 1950 року, за резолюцією Харарі, ухвалюють окремі Основні закони — про Кнесет, уряд, права людини та інші теми.