28 травня 1967 року о 20:30 прем'єр-міністр Ізраїлю Леві Ешколь (1895–1969) сів перед мікрофоном державного радіо. Країна три тижні жила в очікуванні війни: Єгипет вивів сотні тисяч солдатів на Синай, закрив Тіранську протоку для ізраїльських суден і вигнав спостерігачів ООН. У Тель-Авівському парку Яркон тихо копали 14 000 могил — заздалегідь. Ешколь мав заспокоїти націю. Замість цього він заплутався в правках тексту: хтось від руки виправив «відведення» на «переміщення» військ, і прем'єр раптом замовк на тридцять секунд у прямому ефірі. Тридцять секунд тиші в мікрофон — поки мільйони людей слухали радіо в темряві.

Та «неум га-ґімґум» («промова-заїкання») стала точкою відліку. Через два дні кабінет міністрів під тиском армії та громадськості призначив генерала Моше Даяна (1915–1981) міністром оборони — людину, яку Ешколь до останнього не хотів бачити у своєму уряді. Без цього радіозбою кабінет міг утримати сформований склад. З Даяном на посаді 4 червня 1967 року кабінет нарешті проголосував за превентивний удар. За тиждень після «промови-заїкання» Ізраїль воював — і переміг за шість днів.

Три тижні, що передували шести дням

Період між 15 травня і 5 червня 1967 року отримав власну назву: «гамтана» — «очікування». Три тижні резервісти сиділи в наметах на кордонах замість роботи. Мобілізація коштувала ізраїльській економіці близько 20 мільйонів доларів щодня. Країна з населенням 2,7 мільйона людей утримувала під рушницею 264 тисячі солдатів.

Тригером стало хибне радянське донесення від 13 травня: Москва повідомила Єгипту, що Ізраїль концентрує 11–13 бригад на сирійському кордоні — дані, які американська і навіть єгипетська розвідка згодом не підтвердили. Президент Єгипту Ґамаль Абдель Насер (1918–1970) скористався нагодою: 14 травня ввів війська на Синай, 18 травня зажадав виведення сил ООН, 22 травня закрив Тіранську протоку. Закриття протоки для Ізраїлю означало ембарго на нафту з Перської затоки — формально casus belli.

30 травня до Каїра прилетів король Йорданії Хусейн ібн Талал (1935–1999) і підписав пакт про взаємну оборону з Єгиптом, передавши йорданські сили під єгипетське командування. Ізраїль опинився в кільці: Єгипет на півдні, Йорданія зі сходу, Сирія з півночі. Арабські лідери публічно говорили про знищення єврейської держави — і це не була риторика для внутрішнього споживання. Ізраїльський уряд замовив 10 000 металевих трун.

Начальник Генштабу Іцхак Рабин (1922–1995) в ті дні, за свідченнями очевидців, викурював до 70 цигарок на добу. 23 травня він звернувся за порадою до Давида Бен-Ґуріона (1886–1973) — і почув різку відповідь: «Ти завів державу в катастрофу. Ми ізольовані. Не можна воювати». Рабин вийшов від засновника держави в стані нервового зриву. Того ж вечора він взяв короткочасну медичну відпустку, передавши оперативне управління своєму заступнику генералу Ейзеру Вейцману.

7:45 ранку 5 червня: 197 літаків за дві години

Операція «Мокед» («Вогнище») планувалась роками — але про неї знали одиниці. Навіть більшість генералів отримала детальний інструктаж лише 4 червня ввечері, після того як кабінет міністрів проголосував за початок бойових дій.

О 4:00 ранку 5 червня пілоти зібрались на брифінг. О 7:45 перша хвиля ізраїльських літаків — 183 машини — перетнула кордон, летячи на малій висоті над Середземним морем, щоб уникнути радарів. Обраний час був невипадковий: єгипетські пілоти щойно завершували ранковий патруль і сідали снідати, чергові офіцери їхали на службу — мінімальна готовність до відбиття удару.

Ізраїльтяни спочатку бомбили злітно-посадкові смуги — бетонними бомбами із сповільнювачами, які занурювались у покриття перед вибухом. Літак без смуги — мішень, не зброя. Потім — удари по машинах прямо в ангарах і на відкритих майданчиках. До 9:55 перша хвиля знищила 197 єгипетських літаків. Шість аеродромів стали непридатними для використання.

Друга хвиля добила залишки єгипетської авіації. Паралельно надійшли повідомлення: Йорданія відкрила артилерійський вогонь по Єрусалиму, сирійська авіація атакувала нафтопереробний завод у Хайфі. Ізраїльські командири розгорнули залишки ескадрилій на північ і схід. До кінця 5 червня Ізраїль знищив близько 400 арабських літаків — єгипетських, йорданських, сирійських, а пізніше й іракських. Ізраїльські втрати за перший день — 19 машин. Повітряна перевага була завойована до обіду.

Єрусалим: місто, яке не планували брати

Штурм Старого міста не стояв у початковому оперативному плані. Уряд Ешколя боявся двох речей одночасно: міжнародного тиску через бої в релігійному центрі трьох монотеїстичних релігій — і великих втрат серед мирних жителів у вузьких вуличках Старого міста.

Першим зробив помилковий крок Хусейн. Отримавши від єгипетського командування хибні повідомлення про успіхи на Синаї, він наказав йорданській армії відкрити вогонь по єврейських кварталах Єрусалима і Тель-Авіву. Йорданська артилерія обстрілювала передмістя ізраїльської столиці впродовж дня 5 червня. Ізраїль попереджав Хусейна через представника ООН Одда Булля: «Залишайтесь поза війною — і ми не чіпатимемо Йорданію». Хусейн цей сигнал проігнорував — або просто не повірив.

Увечері 5 червня Ешколь дав команду на наступ у Єрусалимі. 7 червня о 10:00 полковник Мордехай «Мотта» Ґур передав по армійській рації слова, які стали частиною ізраїльської пам'яті: «Гар га-Баїт бе-ядену» — «Храмова гора в наших руках». Позаду нього плакали солдати-десантники, які вперше у житті бачили Стіну плачу.

Те, що сталося наступного дня, назавжди визначило конфігурацію ізраїльсько-мусульманського протистояння. Міністр оборони Даян, не консультуючись із кабінетом, передав адміністрування Храмової гори Вакфу — ісламській релігійній установі під йорданським наглядом. Євреї отримали право відвідувати гору, але не молитися на ній. Даян пояснив своє рішення просто: для мусульман гора — діюча мечеть, для євреїв — місце пам'яті. Суперечки навколо цього рішення не вщухають досі — статус-кво на Храмовій горі у 2025 році знову став приводом для дипломатичних конфліктів між Ізраїлем та Йорданією.

Те, про що зазвичай мовчать

За стандартним переказом Шестиденної війни стоїть ядерне питання, яке десятиліттями залишалось засекреченим. Дослідник ізраїльської ядерної програми Авнер Коен на основі розсекречених матеріалів стверджує: на початку червня 1967 року Ізраїль мав у Дімоні рудиментарний ядерний пристрій — не повноцінну бойову зброю, але щось близьке до неї. Єгиптяни знали про Дімону і боялись її: єгипетські літаки тричі облітали ядерний реактор на розвідку протягом травня 1967 року. Захоплені після війни єгипетські оперативні плани підтвердили: Дімона стояла у списку першочергових цілей удару.

Це означає, що превентивний удар Ізраїлю 5 червня відбувався в контексті, який публічно не обговорювався: держава воювала, знаючи, що у разі поразки її ядерна інфраструктура могла бути атакована першою. Американські аналітики з Ради національної безпеки, за документами Вілсонівського центру, були поінформовані про ізраїльські ядерні розробки і висловлювали занепокоєння саме можливістю превентивного єгипетського удару по Дімоні.

Друга маловідома сторінка: 17 червня 1967 року, через сім днів після припинення вогню, тринадцятий уряд Ізраїлю на засіданні кабінету формально проголосував за повернення всіх захоплених територій в обмін на мир — включно з Голанськими висотами і Синайським півостровом. Менахем Бегін, майбутній лідер правих і засновник «Лікуду», голосував «за». Цей протокол зберігається в ізраїльських архівах. Арабські держави на Хартумському саміті в серпні 1967-го відповіли «трьома ні»: жодного миру, жодних переговорів, жодного визнання. Рішення від 17 червня так і не було реалізоване — і поселенський рух, що розпочався наступного року, поступово зробив його нездійсненним.

Третя деталь стосується начальника Генштабу Рабина. За тиждень до початку війни він звернувся за порадою до засновника держави Бен-Ґуріона — і отримав категоричну відповідь проти війни. Бен-Ґуріон вважав Ізраїль ізольованим і не готовим. Рабин, за свідченнями Шломо Ґазіта, «вийшов від нього як інша людина — у надламаному стані». Той самий Рабин через 26 років, вже прем'єром, підпише угоди Осло — можливо, зберігаючи пам'ять про те, що навіть «переможні» війни породжують незакінчені рахунки.

Шість днів на всіх фронтах

Синайська кампанія тривала чотири дні. Три ізраїльські бронетанкові дивізії прорвали єгипетські укріплення і за 100 годин вийшли до Суецького каналу. Єгипетські втрати — понад 11 000 загиблих і 5 500 полонених, більшість зброї кинута при відступі. Ізраїль захопив увесь Синайський півострів площею понад 61 000 км².

На йорданському фронті — три дні боїв за Єрусалим, Вифлеєм, Єрихон і весь Західний берег Йордану. Йорданія втратила 6 000 солдатів загиблими. Ізраїль отримав контроль над містами з 600-тисячним палестинським населенням — і разом з тим отримав проблему, розв'язати яку не вдалося до сьогодні.

Гоанська кампанія стала найсуперечливішою з точки зору термінів. Ешколь і командування зволікали з атакою на добре укріплені Голанські висоти до 9 червня — останнього дня війни. За 27 годин штурму Ізраїль захопив висоти, які Сирія десятиліттями використовувала для обстрілів кібуців у долині. Сирійські втрати — близько 1 000 загиблих. З того часу Голани залишаються під ізраїльським контролем — і з 1981 року де-факто анексовані, а у 2019-му США визнали цю анексію.

10 червня о 18:30 за місцевим часом набрало чинності перемир'я. Загальні ізраїльські втрати за шість днів — близько 700 загиблих і 2 500 поранених. Арабські армії разом втратили понад 18 000 загиблими. Ізраїль збільшив підконтрольну територію втричі.

Від шести днів до наступних шістдесяти років

Хартумський саміт у серпні 1967 року сформував арабську відповідь: «три ні» — жодного миру, жодних переговорів, жодного визнання Ізраїлю. Резолюція Ради Безпеки ООН № 242 від листопада 1967 закріпила формулу «земля в обмін на мир» — але обидві сторони трактували її по-різному. Ізраїль наполягав, що йдеться про часткове відступлення; арабські держави — про повне.

Окупація Гази і Західного берега принесла під ізраїльський контроль понад мільйон палестинців. Перша єврейська цивільна поселення на Західному березі з'явились вже в 1967 році — і до 2026-го їх кількість перевищила 700 000 мешканців. Питання, чи ці поселення є «тимчасовими» або «незворотними», досі залишається відкритим у міжнародному праві й ізраїльській внутрішній політиці.

Закрита Тіранська протока, через яку почалась криза, після війни відновила роботу. Але через чотири місяці після закінчення бойових дій, у жовтні 1967-го, єгипетські ракети потопили ізраїльський есмінець «Ейлат» у Середземному морі — перший у світі бойовий корабель, знищений протикорабельними ракетами. Це стало поштовхом до переозброєння флоту і зрештою призвело до Шербурської операції 1969 року, коли Ізраїль вивів власні катери з-під французького ембарго.

Шестиденна війна змінила і регіональну геополітику. Іран у 1967 році ще підтримував Ізраїль — постачав нафту через трубопровід Ейлат–Ашкелон. Після перемоги Ізраїлю і поразки арабських держав іранський шах відчув нову ізраїльську силу і зміцнив партнерство. Парадокс: саме та сила, що демонструвалась у червні 1967-го, через дванадцять років після Ісламської революції перетвориться на головний аргумент Тегерана для оголошення Ізраїлю «головним ворогом».

Перша ліванська війна 1982 року теж виросла з 1967-го: палестинські організації, що втратили базу на Йорданському березі, перегрупувались у Лівані — і звідти продовжили збройну боротьбу.

Хронологія шести днів

  • 15 травня 1967 року — Єгипет вводить війська на Синайський півострів, починається «гамтана»
  • 22 травня 1967 року — Насер закриває Тіранську протоку для ізраїльських суден
  • 28 травня 1967 року — «промова-заїкання» Ешколя в прямому ефірі, обвал суспільної довіри до уряду
  • 1 червня 1967 року — Моше Даян призначений міністром оборони, сформований уряд національної єдності
  • 4 червня 1967 року — кабінет міністрів голосує за превентивний удар
  • 5 червня 1967 року, 7:45 — операція «Мокед»: знищено 197 єгипетських літаків за першу хвилю, 400 — за добу
  • 7 червня 1967 року — десантники входять до Старого міста Єрусалима, Мотта Ґур: «Гар га-Баїт бе-ядену»
  • 9–10 червня 1967 року — штурм і захоплення Голанських висот
  • 10 червня 1967 року, 18:30 — перемир'я на всіх фронтах
  • 17 червня 1967 року — кабінет таємно голосує за повернення територій в обмін на мир (не реалізовано)
  • 29 серпня 1967 року — Хартумська резолюція: «три ні»

Запитання та відповіді

Чому Єгипет не завдав удару першим, маючи значно більшу армію?

Насер розраховував на дипломатичний тиск США і СРСР, який змусить Ізраїль відступити. Закриття Тіранської протоки він сприймав як достатній тиск без відкритої війни. Крім того, єгипетські військові переоцінили власну боєздатність після виснажливої кампанії в Ємені (1962–1967), де Єгипет тримав до 70 000 солдатів.

Чи знали США про підготовку ізраїльського удару?

За матеріалами Вілсонівського центру — так, частково. Директор ізраїльської розвідки «Моссад» Меїр Аміт відвідав Вашингтон наприкінці травня і провів зустріч із міністром оборони Робертом Макнамарою. Аміт повернувся з висновком, що США «не заперечуватимуть» ізраїльській ініціативі. Офіційного «зеленого світла» не було — але й «червоного» теж.

Що сталося з арабськими жителями захоплених територій?

Під час боїв із Західного берега і Голан втекло або було виселено від 200 000 до 300 000 палестинців і друзів. Частина — повторні біженці: ті, хто вже пережив переміщення в 1948-му. Під час штурму Єрусалима ізраїльські бульдозери знесли арабський квартал Маґрібі біля Стіни плачу впродовж кількох годин після захоплення міста — без попередження.

Чому Ізраїль не анексував усі захоплені території одразу?

Кабінет 17 червня проголосував саме за протилежне: повернення всього в обмін на мир. Анексія Східного Єрусалима відбулась того ж місяця — як виняток. Синай формально анексувати не збирались навіть теоретично. Голани де-факто анексовані в 1981-му. Статус Західного берега залишається предметом суперечок.

Яке значення рішення Даяна щодо Храмової гори сьогодні?

Рішення передати управління горою Вакфу у червні 1967 року утворило «статус-кво», який діє понині: євреї можуть відвідувати гору, але не молитись на ній. Саме порушення або зміна цього статус-кво є постійним джерелом напруженості. У 2025–2026 роках ізраїльська поліція за тиском міністра Бен-Гвіра почала обережно розширювати права євреїв на молитву — кожен такий крок викликає дипломатну реакцію Йорданії й загострення на місці.