О 22:04 30 травня 1972 року рейс Air France 132 з Рима торкнувся смуги аеропорту Лод. Троє пасажирів у темних костюмах, з футлярами для скрипок у руках, пройшли паспортний контроль без жодного зайвого погляду охорони — вона того вечора шукала палестинських бойовиків, а не японських туристів. У залі видачі багажу футляри розкрилися: замість смичків та струн усередині лежали чеські автомати vz. 58 з відпиляними прикладами. За двадцять чотири хвилини троє чоловіків, які вперше в житті побачили Ізраїль за кілька годин до цього, застрелили і підірвали гранатами 26 людей.

Задум, народжений не в Токіо

Теракт в аеропорту Лод готувала не японська організація сама по собі, а підрозділ «зовнішніх операцій» Народного фронту визволення Палестини (НФВП) під керівництвом Ваді Хаддада — лікаря за освітою, який до 1972 року вже стояв за серією викрадень літаків, зокрема одночасним захопленням чотирьох західних авіалайнерів 1970 року. Хаддад шукав виконавців, яких ізраїльська контррозвідка не запідозрить за зовнішністю чи паспортом: араби на той момент проходили ретельну перевірку на кожному рейсі до Ізраїлю, а японський турист не викликав жодних підозр.

«Японська червона армія» (Japanese Red Army) — ультраліва група, що постала 1971 року на уламках студентського руху і об'єднала кількох радикалів навколо ідеї «світової революції» без національних кордонів, — запропонувала себе сама. Лідерка групи Фусако Сігенобу, яка на той час уже жила в Лівані та підтримувала контакти з палестинськими організаціями, бачила у спільній операції спосіб довести: японські ліваки готові воювати не лише за власну країну, а за будь-яку революційну справу.

Трьох виконавців — Цуйосі Окудайру, Ясуюкі Ясуду та Козо Окамото — готували в таборах під Баальбеком у Лівані, де інструктори НФВП навчали їх поводженню зі зброєю і легендуванню під звичайних туристів. За версією, яку виклав у суді пуерториканських позивачів проти Північної Кореї професор Реувен Пас, ланцюжок вербування веде до 1970 року, коли лідер НФВП Джордж Хабаш відвідав Пхеньян і зустрівся з північнокорейськими розвідниками та керівництвом «Червоної армії», що переховувалося в КНДР після викрадення літака Japan Airlines того ж року. Повідомлення про майбутню операцію, за тими ж матеріалами процесу, дійшло до Окамото через його брата Такасі — вже з території Північної Кореї. Суд у справі проти Пхеньяна згодом визнав: без північнокорейської підтримки Хаддад і «Червона армія» навряд чи змогли б підготувати настільки складну операцію проти країни із сильними спецслужбами.

Ізраїльська розвідка на початку 1972-го чекала атаки палестинських груп — можливо, у відповідь на викуп у п'ять мільйонів доларів, який ФРН заплатила за заручників рейсу Lufthansa 649 кількома місяцями раніше: журнал Der Spiegel згодом припускав, що частина цих коштів профінансувала операцію в Лоді. Охорона аеропорту придивлялася до пасажирів з арабськими паспортами й уважно вивчала маршрути, що проходили через Бейрут чи Дамаск. Трьох японців у ділових костюмах, з квитками економкласу на рейс з Рима і футлярами для скрипок, ніхто навіть не попросив відкрити багаж — легенда «музикантів у гастрольній поїздці» спрацювала бездоганно.

Двадцять чотири хвилини

Літак приземлився близько десятої вечора. Пасажири рейсу з Рима вийшли до залу видачі багажу разом з ізраїльтянами, які поверталися з-за кордону, і паломниками, що щойно прилетіли з Європи. Окудайра, Ясуда й Окамото дістали з футлярів чеські автомати vz. 58 — зброю, звичну для арсеналів східного блоку, з якою жоден із них до Ізраїлю фактично не тренувався в реальному бою, — і відкрили безладний вогонь по натовпу, кидаючи гранати щоразу, коли міняли магазини.

Ясуда загинув від кулі одного з власних спільників — випадково, у метушні перестрілки. Окудайра вибіг із будівлі терміналу на льотне поле, встиг обстріляти пасажирів, які сходили трапом літака Ель-Аль, і підірвався на власній гранаті — чи то випадково, чи то навмисно, як вважають деякі дослідники. Окамото, поранений, спробував вибігти з терміналу; його збив з ніг співробітник Ель-Аль, після чого поліція взяла терориста живим просто на льотному полі.

Коли стрілянина стихла за якихось двадцять чотири хвилини, на підлозі залишилися 26 тіл і 80 поранених. Загиблими виявилися сімнадцять пуерториканських паломників-християн, які летіли на Святу Землю вперше в житті, канадська громадянка та восьмеро ізраїльтян. Того вечора ізраїльська охорона аеропорту не мала при собі зброї всередині самого терміналу — озброєні пости стояли на під'їздах і периметрі, а не в залі прильоту, де пасажирів вважали вже «в безпечній зоні».

Учений, який мав стати президентом

Серед восьми загиблих ізраїльтян був Аарон Кацир — біофізик зі світовим ім'ям, голова Ізраїльської національної академії наук і ведучий популярної наукової радіопередачі. Кацира прочили в кандидати на пост президента країни; замість нього вже наступного року президентом обрали його рідного брата, Ефраїма Кацира, який теж був ученим-біохіміком. Про загибель Аарона в новинах того вечора Ефраїм дізнався разом з усією країною.

Пуерториканську групу — 26 паломників з різних парафій острова, які летіли до Святої Землі вперше за багато років спільної подорожі, — очолював священник Хосе Абнер Муньйос: він першим давав свідчення на суді над Окамото і втратив у теракті ногу. Один із загиблих, Кармело Кальдерон Моліна, залишив вісьмох дітей; 2008 року вони через американські суди домагатимуться компенсації від Північної Кореї за підтримку, яку та надала «Червоній армії» під час підготовки операції. Позов ґрунтувався саме на свідченнях про роль Пхеньяна у вербуванні й навчанні виконавців — питання, яке довгі роки залишалося на периферії уваги журналістів, зосереджених на палестинському й японському слідах теракту.

Сам Окамото на допиті японському дипломату, якого відрядили до лікарні для впізнання, сказав, що не має особистої ненависті до ізраїльтян, але «обов'язок солдата революції» вимагав від нього діяти. Військовий трибунал у Зрифіні визнав його винним і засудив до довічного ув'язнення — смертної кари в Ізраїлі на той момент фактично не застосовували.

Ізраїльське суспільство того вечора пережило подвійний шок. По-перше — масштаб: 26 загиблих і 80 поранених за менш ніж півгодини стали найкривавішим на той момент терактом в історії країни. По-друге — особистість нападників: перші повідомлення про азійську зовнішність стрільців викликали цілковите збентеження і в Ізраїлі, і в самій Японії, де громадськість спершу відмовлялася вірити, що за різаниною стоять їхні співвітчизники, — поки представник японського посольства, відряджений до лікарні, особисто не підтвердив: поранений затриманий говорить японською і справді громадянин Японії.

Те, про що зазвичай мовчать

Перше: атаку в Лоді довгий час подавали як бездоганно сплановану операцію-самогубство, «перший теракт-самовбивство» в історії сучасного тероризму, як стверджували експерти на процесі проти Північної Кореї. Але частина дослідників, зокрема автори матеріалів про Гассана Канафані, вважають, що це радше була операція, яка вийшла з-під контролю: Ясуда загинув від «дружнього вогню», Окудайра підірвався на власній гранаті за обставин, які так і не встановили остаточно, а сам Окамото вижив — попри те, що план начебто передбачав загибель усіх трьох.

Друге: керівництво НФВП офіційно взяло на себе відповідальність за теракт, але існує версія, за якою реальний контроль над операцією тримав особисто Ваді Хаддад, діючи майже автономно від політбюро фронту. Речник НФВП і письменник Гассан Канафані, який публічно захищав тактику атаки в Лоді, за кілька тижнів після теракту, 8 липня 1972 року, загинув у Бейруті: бомба, закладена в його автомобіль, вибухнула разом із його сімнадцятирічною племінницею Ламіс Наджим. Ізраїль офіційно ніколи не взяв відповідальність, але «Джерусалем пост» повідомляла ще в січні 1973 року, що за вбивством стоїть Моссад; сам Канафані до Лоду не мав прямого організаційного стосунку — за однією з версій, його вбивство готували ще до теракту в аеропорту, і атака стала радше приводом, ніж причиною.

Третє: організатора теракту Ваді Хаддада Моссад дістав через шість років після Лоду — не кулею й не бомбою, а, за поширеною версією, отруєними бельгійськими шоколадними цукерками, які йому передали через довірену особу. Хаддад помер у Східному Берліні в березні 1978-го від хвороби, схожої на лейкемію; лікарі НДР так і не встановили точний діагноз.

Четверте: Окамото — єдиний з трьох, хто вижив і постав перед судом, — провів у ізраїльській в'язниці тринадцять років, а не довічно. У травні 1985 року Ізраїль звільнив його за «угодою Джибріля» — масштабним обміном, у якому 1150 палестинських і ліванських в'язнів обміняли на трьох ізраїльських солдатів, полонених у Лівані. Серед звільнених тоді ж опинився й Ахмед Ясін, засуджений раніше за інший злочин діяч руху «Брати-мусульмани» в секторі Гази, який згодом став духовним лідером ХАМАС. Окамото оселився в Лівані, у лютому 1997 року його разом із чотирма іншими членами «Червоної армії» затримала ліванська поліція за фальшиві паспорти; чотирьох депортували до Японії, а Окамото 2000 року отримав перше в історії Лівану політичне притулок для іноземця і жив під захистом НФВП до глибокої старості під псевдонімом «Ахмад аль-Ябані» — «Ахмад Японець».

П'яте: сам Окамото до кінця життя жодного разу публічно не висловив жалю за скоєне. У рідкісних інтерв'ю він називав себе «бійцем арабського опору», а не терористом, і саме так формулював свою позицію на ліванському суді 1997 року. Для НФВП і частини лівано-палестинської спільноти він залишався символом інтернаціональної солідарності; для Ізраїлю та Японії — засудженим убивцею, видачі якого Токіо роками домагався від Бейрута, щоразу отримуючи відмову.

Від Лоду до сьогодні

Теракт у Лоді змінив підхід ізраїльської служби безпеки до профілювання пасажирів: після 1972 року перевірку стали будувати не лише на національності чи паспорті, а на поведінкових ознаках і детальному співбесідуванні кожного пасажира — методі, який Ель-Аль та аеропорт Бен-Гуріон використовують дотепер і який часто наводять як взірець авіаційної безпеки у світі. Саме після 1972 року в ізраїльських аеропортах з'явилася практика ставити озброєну охорону безпосередньо в залах прильоту, а не лише на периметрі будівлі.

Пуерто-Рико досі оплакує сімнадцятьох своїх паломників окремим державним днем: з 2006 року, коли законодавчі збори острова ухвалили відповідний закон, а губернатор Анібаль Асеведо Віла підписав його того ж літа, 30 травня офіційно відзначають як «День пам'яті різанини в Лоді». Перша офіційна церемонія пам'яті пройшла 2007 року — через тридцять п'ять років після теракту. У Сан-Хуані навпроти будівлі Капітолію стоїть меморіал, суміщений з пам'ятником жертвам Голокосту, — рідкісний випадок, коли два різні трагічні сюжети зафіксовані в одному монументі й одному написі про боротьбу з тероризмом та ненавистю.

Козо Окамото прожив після звільнення ще сорок років, залишаючись живим символом для НФВП: у травні 2022-го, на п'ятдесяту річницю теракту, він з'явився на публічній церемонії на кладовищі в Бейруті, де поховані його загиблі спільники Окудайра та Ясуда, і, за свідченнями очевидців, посміхався в камери та показав знак перемоги. 23 липня 2026 року НФВП повідомив про його смерть у Бейруті у віці 78 років — після тривалої хвороби. Японія, яка десятиліттями вимагала від Лівану видати Окамото за теракт в аеропорту Лод, так і не домоглася свого: Бейрут щоразу відмовляв, вважаючи його «борцем за палестинську справу», тоді як для Ізраїлю і родин загиблих він до останнього дня залишався засудженим убивцею двадцяти шести людей, який так і не постав перед японським правосуддям.

Досвід Лоду вплинув і за межами Ізраїлю: у 1970-х роках західні авіакомпанії та аеропорти почали переймати елементи ізраїльського підходу до безпеки — від індивідуальних співбесід із пасажирами до жорсткішого контролю за транзитним багажем, який довго вважали менш ризикованим, ніж багаж пасажирів, що прилітають напряму. Саме теракт 1972 року журналісти й дослідники авіаційної безпеки після нього почали наводити як приклад того, що загроза може прийти з несподіваного напрямку — і що профілювання за паспортом чи національністю саме собою захисту не гарантує.

Питання, які ставлять найчастіше

Скільки людей загинуло в теракті в аеропорту Лод?

26 людей загинули і 80 отримали поранення. Серед загиблих — сімнадцять пуерториканських паломників, одна громадянка Канади та восьмеро ізраїльтян.

Хто стояв за терактом — японці чи палестинці?

Виконавцями були троє членів «Японської червоної армії», але операцію спланував і профінансував підрозділ зовнішніх операцій Народного фронту визволення Палестини на чолі з Ваді Хаддадом.

Що сталося з єдиним терористом, який вижив?

Козо Окамото отримав довічний термін, відсидів тринадцять років в Ізраїлі, у 1985 році вийшов на волю за обміном полоненими, оселився в Лівані під захистом НФВП і помер у Бейруті 23 липня 2026 року у віці 78 років.

Чи пов'язане вбивство Гассана Канафані з терактом у Лоді?

Офіційної версії Ізраїль не оприлюднював, але західна преса ще у 1973 році писала про причетність Моссаду; частина дослідників вважає вбивство прямою помстою за Лод, інші — що ліквідацію Канафані як речника НФВП готували незалежно від теракту.

Чи вплинув теракт на авіаційну безпеку Ізраїлю?

Так. Після 1972 року аеропорт Лод (нині Бен-Гуріон) і авіакомпанія «Ель-Аль» перейшли на систему поведінкового профілювання та індивідуальних співбесід із пасажирами замість перевірки лише за паспортними даними.

Чому саме Пуерто-Рико досі пам'ятає цей теракт окремим днем?

Сімнадцять із двадцяти шести загиблих були пуерториканськими паломниками. З 2006 року острів офіційно відзначає 30 травня як «День пам'яті різанини в Лоді», а в Сан-Хуані стоїть меморіал жертвам.