Нове скликання Кнесету постане перед необхідністю переписати суспільний договір, провести глибоку реформу оборонного сектору, перебудувати державну службу та систему освіти під епоху штучного інтелекту й підготувати країну до глобальних тектонічних зрушень. Проте політичне протистояння між народними обранцями та судовою гілкою влади блокує здатність керівництва ухвалювати й реалізовувати стратегічні рішення. Історики, ймовірно, покладуть відповідальність за початок цієї кризи на колишнього голову Верховного суду Агарона Барака, який запровадив концепцію «усе підсудне» та послідовно розширював повноваження вищої судової інстанції. Критерієм правосуддя він визначив не суспільний консенсус, а суб'єктивні «уявлення освіченої громадськості», що викликало закономірну протидію з боку законодавчої влади.

Радикальний план Левіна та відповідь судової системи

Замість поступового коригування балансу сил, у січні 2023 року міністр юстиції Іарів Левін оголосив про радикальну реструктуризацію судової системи за принципом повної перебудови. Його план передбачав передачу контролю над призначенням суддів урядовій коаліції, скасування доктрини розумності та впровадження пункту про подолання рішень Верховного суду простою більшістю Кнесету. Тодішня голова Верховного суду Естер Гают відповіла на це безкомпромісно, назвавши пропозиції міністра планом розгрому судової системи та безпрецедентною атакою на правосуддя. Така жорстка реакція повністю заблокувала простір для конструктивного діалогу та компромісу.

Точка архімеда: чому посада голови суду є ключовою

Виходом із глухого кута може стати пошук так званої точки архімеда — мінімальної зміни, яка дасть максимальний системний ефект. У нинішніх реаліях цією точкою є посада голови Верховного суду. Сьогодні Іцхак Аміт, який очолює вищу судову інстанцію, уособлює глибоку кризу суспільної довіри до системи. Проблема полягає в процедурі його призначення: через відмову міністра юстиції скликати комісію з призначення суддів, Іцхак Аміт задіяв механізм спеціального судового наказу й фактично призначив себе сам за відсутності представників коаліції та профільного міністра. Хоча дії голови суду заслуговують на осуд, сама процедура призначення керівника судової влади не повинна залежати від одноосібних рішень міністра юстиції.

Парламентська модель виборів як компромісне рішення

Для розв'язання цієї проблеми доцільно впровадити модель виборів голови Верховного суду за аналогією з виборами Президента Ізраїлю, яка успішно функціонує з 1949 року, коли першим главою держави став Хаїм Вейцман. Відповідно до цієї схеми, Кнесет обирає лідера шляхом таємного голосування у два тури (для перемоги потрібно щонайменше 61 голос, а в третьому турі достатньо простої більшості). Схожу законодавчу ініціативу ще до початку масштабного протистояння вносила депутатка від партії «Лікуд» Талі Готліб. Таємний характер голосування виключає політичний торг і гарантує, що обраний голова суду матиме широку легітимність, яка виходить за межі вузьких партійних блоків.

Технічні адаптації та довгостроковий ефект

Запропонована модель потребує кількох технічних адаптацій. Кандидатами мають автоматично ставати всі чинні судді Верховного суду з досвідом роботи понад два роки, що унеможливить самовисунення та збереже професійний ценз. Термін повноважень голови слід обмежити п'ятьма роками з можливістю переобрання на один додатковий термін, відповідно до практики, що існувала до 1998 року. Керівник суду, обраний представниками народу, орієнтуватиметься на широкий суспільний консенсус, уникаючи публічних конфліктів із Кнесетом. Це змінить загальну атмосферу в судовому корпусі, змушуючи суддів усіх рівнів зважати на суспільне сприйняття справедливості, зберігаючи при цьому повну процесуальну незалежність у конкретних справах.