У своїх мемуарах колишній міністр фінансів, а згодом міністр стратегічних справ Юваль Штайніц (Yuval Steinitz) проливає світло на дві епохальні дипломатичні події, що сформували сучасний Ізраїль: багаторічний шлях до членства в Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та запеклу боротьбу проти ядерних амбіцій Ірану. Для українців, які обрали Ізраїль своєю новою домівкою, ці історії є не просто історичними фактами, а відображенням стабільності, безпеки та міжнародного становища країни, що безпосередньо впливає на їхнє повсякденне життя та майбутнє.

 

Приєднання до ОЕСР – клубу найрозвиненіших економік світу – було давньою мрією Ізраїлю, що тривала майже 40 років. Попри об'єктивні економічні критерії, яким Ізраїль відповідав ще з 1970-х років, політичні перешкоди постійно заважали. Сам Штайніц зіткнувся зі скептицизмом та глузуванням, коли у 2009 році, обійнявши посаду міністра фінансів, пообіцяв «дипломатичний бліц» для вступу до організації. Ключовим моментом стала його поїздка на щорічну конференцію ОЕСР до Парижа, де після виснажливої роботи над бюджетом він випадково заснув на дивані у кабінеті генерального секретаря Анхеля Гуррії (Angel Gurría). Цей курйозний інцидент, замість того щоб стати дипломатичним провалом, перетворився на початок неформальної дружби, що значно прискорила процес.

 

На шляху до ОЕСР Ізраїль зіткнувся з численними внутрішніми та зовнішніми викликами. Однією з головних перешкод стало вимагання ОЕСР криміналізувати хабарництво ізраїльських компаній за кордоном, а також посилити контроль над оборонною промисловістю. Оборонні компанії, такі як Israel Aerospace Industries та Rafael, чинили опір, побоюючись втрати конкурентоспроможності. Однак Штайніц, підтримуючи позицію міністерств фінансів та юстиції, наполягав на пріоритеті членства в ОЕСР, що зрештою призвело до необхідних законодавчих змін. Іншою проблемою були напружені відносини з Туреччиною. Під час зустрічі з віце-прем'єром Алі Бабаджаном (Ali Babacan) Штайніц нагадав йому про свою попередню допомогу у Конгресі США щодо питання геноциду вірмен, заручившись обіцянкою турецької підтримки за умови «низького медійного профілю» голосування.

 

Фінальним дипломатичним трюком, розробленим під час візиту Гуррії до Ізраїлю у січні 2010 року, стало одночасне голосування за вступ трьох країн: Ізраїлю, Словенії та Естонії. Це зробило майже неможливим заблокувати вступ Ізраїлю, не заблокувавши при цьому інші дві країни, які були менш політично суперечливими. 10 травня 2010 року Ізраїль, разом зі Словенією та Естонією, був одноголосно прийнятий до ОЕСР. Ця подія стала символом міжнародного визнання Ізраїлю як розвиненої та стабільної держави, що відкрило нові можливості для економічного зростання та залучення інвестицій, що є життєво важливим для всіх її громадян, включаючи українських репатріантів.

 

Друга частина спогадів Штайніца присвячена його ролі у протидії ядерній програмі Ірану у 2013 році, коли він обійняв посаду міністра стратегічних справ. Ця загроза є екзистенційною для всього Ізраїлю, і розуміння дипломатичних зусиль країни є критично важливим для кожного мешканця. Штайніц зіткнувся з внутрішньою бюрократією: Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони та Рада національної безпеки чинили опір його лідерству в іранському питанні. Особливо гострою була ситуація з МЗС, чий комітет працівників оголосив бойкот, відмовляючись співпрацювати з «безглуздим міністерством» Штайніца. Це змусило його покладатися на Моссад для організації закордонних поїздок, що, як не дивно, виявилося ефективнішим.

 

У діалозі зі США, зокрема з заступником держсекретаря Білом Бернсом (William Burns) та Венді Шерман (Wendy Sherman), Штайніц вимагав від P5+1 (п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН та Німеччини) повного демонтажу ядерної інфраструктури Ірану, за аналогією з Лівією, а не просто «заморожування», як у випадку з Північною Кореєю. Він підкреслював вроджений недолік Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT), який дозволяє країнам розвивати «мирну» ядерну програму, що легко може бути перетворена на військову. Поява «помірного» президента Ірану Хасана Рухані (Hassan Rouhani), який розпочав «наступ посмішок», ускладнила ізраїльську дипломатію. Штайніц та Нетаньягу (Benjamin Netanyahu) активно викривали цю риторику, називаючи Рухані «вовком в овечій шкурі» та вказуючи на відсутність реальних змін у ядерній програмі.

 

Напередодні підписання проміжної угоди в Женеві у листопаді 2013 року, Штайніц доклав останніх зусиль, щоб переконати Францію та Велику Британію вимагати суттєвих змін. Він запропонував три ключові поправки: знищення вже збагаченого урану середнього та низького рівня, а також чітке посилання на зобов'язання Ірану за NPT. Попри скептицизм Нетаньягу, Франція, яку в іранських ЗМІ навіть назвали «представником Ізраїлю на переговорах», відмовилася підписувати угоду без цих змін, що призвело до відтермінування. Через два тижні, 24 листопада 2013 року, угода була підписана, включаючи три запропоновані Штайніцем поправки. Це стало значною дипломатичною перемогою Ізраїлю, підкресливши його здатність впливати на глобальні процеси, що безпосередньо стосуються безпеки та майбутнього кожного, хто живе на цій землі.