Минуло три місяці від початку активних бойових дій, і Іран спростував початкові очікування Вашингтона та Єрусалима щодо швидкої перемоги. Попри серію цілеспрямованих ударів на початку конфлікту, Тегеран не лише вистояв, а й перевів протистояння у формат війни на виснаження, де навіть значна військова перевага супротивника не гарантує успіху. Корпус вартових ісламської революції (КВІР) заявив, що у разі продовження агресії війна вийде за межі регіону, наголошуючи на своїй готовності до реальних бойових дій, а не віртуальних погроз.

Механізм «трикутного примусу»

Аналітики пояснюють стійкість Тегерана використанням тактики «трикутного примусу». Доктор Даніель Собельман з Єврейського університету, який вивчає стратегії стримування Ірану, зазначає: коли пряма атака на потужного супротивника (США або Ізраїль) є ризикованою, Тегеран обирає менш захищену «третю сторону», яка є критично важливою для інтересів ворога. У цьому випадку об’єктами тиску стали країни Перської затоки, такі як Катар, Саудівська Аравія та Кувейт. Вони вразливі у військовому плані, але мають вирішальне значення для глобальної енергетичної безпеки США.

Хронологія ескалації: від Ормузької протоки до нафтових об’єктів

Ескалація почалася 28 лютого, коли Іран відкрив вогонь по суднах у Ормузькій протоці, фактично заблокувавши шлях, через який проходить 20% світового нафтового трафіку. Поворотний момент настав 18 березня, після ізраїльського удару по газовому родовищу Південний Парс в Ірані. У відповідь Тегеран атакував Раас-Лаффан у Катарі — один із найбільших у світі заводів зі зрідженого природного газу — та завдав ударів БПЛА по нафтопереробних підприємствах Саудівської Аравії та Кувейту.

Ця відповідь створила нову «стелю ескалації»: президент США Дональд Трамп, побоюючись подальших ударів по енергетичних об’єктах країн Перської затоки, фактично обмежив військові дії Ізраїлю. Собельман підкреслює, що Іран зміг використати вразливість своїх сусідів, щоб стримувати їхнього потужного «патрона» — США.

Криза навколо Ормузької протоки

Питання розблокування Ормузької протоки залишається центральним у конфлікті. Попри домовленості про припинення вогню від 8 квітня, морський шлях продовжує перебувати під іранським контролем. Спроба США реалізувати «Проєкт Свобода» — операцію з конвоювання заблокованих суден — зазнала невдачі; через два дні після оголошення Трамп скасував ініціативу, залишивши понад тисячу суден у пастці.

Нітія Наїр із аналітичного центру Chatham House стверджує, що Іран закріплює за собою статус легітимного «зацікавленого гравця» у протоці. Для режиму в Тегерані контроль над цим вузлом став «страховим полісом» та джерелом геополітичної потужності, що ускладнює будь-які майбутні спроби Заходу силового тиску.

Довгострокові наслідки для регіону

Ситуація демонструє межі американського впливу. Ніколь Граєвські з Інституту політичних досліджень у Парижі зазначає, що США наразі діють у стані певної невизначеності. Іран довів, що навіть будучи регіональною державою, він здатний нав’язувати правила гри, якщо вміє ефективно використовувати вразливості економічних ринків та союзників США. Цей прецедент створює небезпечний сигнал для інших гравців, які можуть перейняти тактику «трикутного примусу» проти західних інтересів.