Сабра і Шатіла 1982: різанина, комісія Кахана і питання без відповіді

Вранці 18 вересня 1982 року японський журналіст Рюіті Хірокава став першим представником преси, що увійшов до таборів Сабра і Шатіла в Бейруті. Те, що він побачив у вузьких провулках, він описав пізніше так: «Я не міг зрозуміти, що бачу. Потім зрозумів». Його фотографії за кілька годин облетіли весь світ і спровокували одну з найбільших суспільних криз в ізраїльській історії. Проте жоден з організаторів і виконавців цих подій так і не постав перед судом.

Хто жив у Сабрі і Шатілі

Шатіла — табір палестинських біженців на південній околиці Бейрута, заснований у 1949 році під егідою ЮНРВА. Його мешканці — переважно нащадки палестинців, що втекли або були вигнані зі своїх домівок під час арабо-ізраїльської війни 1948 року. За три десятиліття табір перетворився на щільно забудований квартал із вузькими вуличками, де в злиднях жили кілька тисяч людей. Поруч — квартал Сабра, де мешкали бідні ліванські шиїти і частина палестинців.

До серпня 1982 року у таборах і навколо них розміщувались бойові підрозділи ОВП — Організації визволення Палестини. Саме вони були офіційною ціллю ізраїльської операції «Мир Галілеї», розпочатої 6 червня 1982 року. Але після семитижневої облоги Бейрута ОВП погодилась на евакуацію: 1 вересня 1982 року Ясір Арафат і тисячі бійців організації відпливли морем до Тунісу. США виступили гарантами безпеки цивільного населення, що лишалось у таборах. У Сабрі і Шатілі залишились переважно жінки, діти, люди похилого віку і цивільні ліванські шиїти. Озброєних бійців ОВП там більше не було.

Вбивство Жмайєля і рішення, прийняте вночі

14 вересня 1982 року бомба вибухнула в штабі маронітської партії «Катаєб» («Фаланга») у Бейруті. Щойно обраний президент Лівану Башір Жмайєль — союзник Ізраїлю, на якого Шарон робив головну ставку в своєму плані встановити проізраїльський уряд у Бейруті — загинув разом із 26 соратниками. Бомбу заклав ліванський грек-православний, пов'язаний із сирійською розвідкою. Але фалангісти одразу вирішили, що відповідальність несуть палестинці.

15 вересня — наступного дня після вбивства — ЦАХАЛ увійшов до Західного Бейрута, порушивши умови угоди про перемир'я. Того ж вечора начальник генерального штабу ЦАХАЛ генерал Рафаель Ейтан зустрівся у Бейруті з командирами фалангістської міліції — зокрема з Елі Губейкою, начальником розвідки «Фаланги» і особистим охоронцем Жмайєля. За свідченнями, наданими потім комісії Кахана, на цій нараді обговорювалось введення фалангістів у палестинські табори з метою «зачистки залишків бійців ОВП».

Запис особистого помічника міністра оборони Аріеля Шарона, складений 15 вересня і пізніше представлений комісії Кахана, містить такий пункт: «Для операції в таборах фалангістів треба ввести». Шарон у той же день поінформував кабінет міністрів про рух фалангістів, зазначивши, за протоколом засідання: «Результати самі говоритимуть за себе… дайте нам стільки днів, скільки потрібно для знищення терористів».

Офіційне обґрунтування: у таборах лишаються до 2000 бійців ОВП, яких не евакуювали. Це твердження пізніше спростували численні свідчення і розслідування — озброєних бійців ОВП у таборах на момент подій не було.

16–18 вересня: що відбувалось

О 18:00 16 вересня 1982 року кілька сотень озброєних фалангістів увійшли до Сабри і Шатіли через ізраїльські контрольно-пропускні пункти. Ізраїльські підрозділи ЦАХАЛ оточували табори ззовні, контролюючи всі виходи. Цивільні, що намагались вибратись, були зупинені — їх заганяли назад.

Протягом усієї ночі ізраїльська артилерія і гелікоптери випускали освітлювальні ракети над таборами. Очевидці з навколишніх будинків — серед них американський історик Рашід Халіді, що жив поблизу, — бачили ці ракети і чули стрілянину. «Це була не перестрілка — лише одностороннє стрілянина», — описував пізніше один з журналістів, що були поблизу. Вранці 17 вересня ізраїльські офіцери отримали перші повідомлення про вбивства цивільних. За свідченням американського дипломата Морріса Дріпера, він того ж дня надіслав Шарону повідомлення: «Ви повинні зупинити різанину. Ситуація жахлива. Вони вбивають дітей». Реакції не було.

Різанина тривала до ранку 18 вересня. За різними підрахунками, загинуло від 700–800 осіб (офіційна ізраїльська цифра комісії Кахана) до 1 300 задокументованих жертв (дослідниця Баян Нувейхед аль-Гут, що встановила імена) і до 3 000–3 500 (оцінки ізраїльського журналіста Амнона Капеліука і Палестинського Червоного Хреста). Точна цифра невідома — частину тіл фалангісти вивезли або закопали бульдозерами у перші години після завершення операції. Ліванський уряд не провів жодного незалежного розслідування.

Серед загиблих — переважно жінки, діти і люди похилого віку. Більшість були цивільними палестинцями і ліванськими шиїтами. Частина тіл, за свідченнями журналістів, що першими увійшли до таборів, мала сліди катувань і наруги.

Ізраїль: від мовчання до 400 000 на вулицях

Перша реакція уряду прем'єра Менахема Беґіна — відсторонення. «Неєвреї вбивають неєвреїв, а вони приходять кричати на євреїв», — процитували його слова в ізраїльській пресі. Кабінет наполягав: ЦАХАЛ не вчиняв вбивств, відповідальність лежить на фалангістах.

Але ізраїльське суспільство відреагувало інакше. 25 вересня 1982 року на головній площі Тель-Авіва зібрались близько 400 000 осіб — за різними підрахунками, від чверті до третини всього єврейського населення країни. Організатором демонстрації стала пацифістська організація «Шалом Ахшав» («Мир зараз»). Учасники вимагали одного: незалежного розслідування. Це була найбільша вулична демонстрація в ізраїльській історії на той час.

Під тиском вулиці Беґін 28 вересня 1982 року оголосив про створення комісії з розслідування — попри те, що ще кількома днями раніше відмовлявся це робити. Комісію очолив голова Верховного суду суддя Іцхак Кахан. До неї також увійшли суддя Аарон Барак і генерал у відставці Йона Ефрат.

7 лютого 1983 року комісія оприлюднила свій звіт. Висновки були безпрецедентними для країни, що розслідує власних керівників. «Пряма відповідальність» за різанину лежить на фалангістах, констатувала комісія. Ізраїль несе «непряму відповідальність» — через те, що ЦАХАЛ контролював зону і дозволив фалангістам увійти. Аріель Шарон несе «особисту відповідальність» за те, що «проігнорував небезпеку кровопролиття і помсти, коли схвалив введення фалангістів у табори, і не вжив належних заходів для запобігання вбивствам». Кабінет голосував 16 проти 1 за схвалення рекомендацій комісії — зокрема звільнення Шарона з посади міністра оборони. 14 лютого 1983 року Шарон подав у відставку з міністерського поста — але залишився членом кабінету без портфеля.

Начальник генштабу Ейтан отримав лише доган. Командуючий у зоні генерал Амос Ярон, якому надходили повідомлення про вбивства і який не втрутився, зазнав «суворого осуду» — і через кілька років став генерал-директором Міністерства оборони Ізраїлю.

Що залишилось невирішеним

Комісія Кахана виявилась унікальним актом самокритики для демократичної держави. Але вона не стала юридичним вироком. Жоден з ізраїльських офіцерів чи посадовців не був притягнутий до кримінальної відповідальності — ні тоді, ні пізніше.

Спроби судового переслідування за кордоном також зазнали невдачі. У 2001 році родичі загиблих подали позов проти Шарона — на той момент прем'єр-міністра Ізраїлю — до бельгійського суду на підставі закону 1993 року про універсальну юрисдикцію у справах злочинів проти людяності. У 2002 році бельгійський апеляційний суд відхилив позов через відсутність юрисдикції — Шарон не проживав у Бельгії.

Напередодні можливого судового слухання, у січні 2002 року, в Бейруті від вибуху автомобільної бомби загинув Елі Губейка — командир фалангістів, що безпосередньо керував операцією в таборах. Напередодні він публічно заявив про готовність свідчити проти Шарона. Ліванська влада заявила, що підозрює в причетності до вбивства ізраїльські спецслужби. Офіційного розслідування не було.

У 2018 році New York Times і Інститут палестинських студій частково опублікували секретний додаток до звіту комісії Кахана, що залишався засекреченим 35 років. За повідомленнями, він містить свідчення про більш детальну поінформованість ізраїльських командирів про те, що відбувається в таборах, ніж визнавалось у публічній частині звіту. Повний зміст додатку досі не оприлюднено.

Різні версії та позиції

Події у Сабрі і Шатілі — один з найбільш суперечливих епізодів ізраїльсько-палестинського конфлікту, і різні сторони трактують їх принципово по-різному.

Ізраїльська офіційна позиція спирається на висновки комісії Кахана: ЦАХАЛ несе «непряму», а не пряму відповідальність. Безпосередні виконавці — фалангісти, що діяли за власною ініціативою з помсти за вбивство Жмайєля. Ізраїль провів беззаперечний акт самокритики — розслідування, що коштувало міністру оборони посади.

Незалежна комісія Макбрайда (1983), очолювана лауреатом Нобелівської премії миру Шоном Макбрайдом, дійшла протилежного висновку: Ізраїль несе пряму відповідальність як окупаційна влада на момент подій, що брала участь у плануванні і забезпечувала проведення операції. Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію, що кваліфікує події як «акт геноциду».

Палестинська і арабська позиція: Сабра і Шатіла — навмисна різанина, спланована і забезпечена Ізраїлем, жертви якої досі не отримали ні справедливості, ні компенсації. Табір Шатіла існує й сьогодні — в тих самих межах, у тій самій бідності. Щороку 16–18 вересня там проводять меморіальні заходи.

Ліванська позиція: держава так і не провела власного розслідування і не притягла до відповідальності жодного з ліванських учасників подій. Фалангістська партія — попередниця сучасної партії «Катаєб» — й досі існує в ліванському парламенті.

Питання про ці події

Хто безпосередньо вчинив різанину?

Безпосередніми виконавцями були бійці «Ліванських сил» — фалангістської міліції під командуванням Елі Губейки. За різними оцінками, від 300 до 400 озброєних людей брали участь у вбивствах протягом 36 годин. До них приєднались також деякі бійці Армії Південного Лівану.

Чому ізраїльська армія не зупинила вбивства?

Це питання залишається центральним у дискусії про відповідальність. Комісія Кахана встановила, що ізраїльські командири отримували повідомлення про вбивства цивільних ще вранці 17 вересня — тобто до того, як різанина завершилась. Причини бездіяльності комісія кваліфікувала як «ігнорування небезпеки» і «відсутність належного нагляду», а не як свідомий наказ. Критики цього висновку вказують, що оточення таборів і освітлення їх ракетами становило активне сприяння операції незалежно від того, чи надходив прямий наказ на вбивства.

Що сталось з виконавцями і організаторами?

Елі Губейка, командир фалангістів, загинув від вибуху автомобіля в Бейруті у 2002 році — незадовго до запланованого свідчення проти Шарона. Жодного фалангіста не було притягнуто до кримінальної відповідальності у Лівані. Шарон залишив посаду міністра оборони, але через 18 років став прем'єр-міністром Ізраїлю. Генерал Амос Ярон пізніше обіймав посаду генерал-директора Міністерства оборони.

Чому Ізраїль так і не поніс кримінальну відповідальність?

Комісія Кахана була органом розслідування, а не кримінального переслідування — вона не мала повноважень висувати обвинувачення. Ізраїльський кримінальний кодекс не передбачав механізму для переслідування посадовців за «непряму відповідальність» у тому сенсі, в якому її визначила комісія. Міжнародні спроби судового переслідування — у Бельгії, пізніше в інших країнах — натрапляли на процесуальні перешкоди: питання юрисдикції, дипломатичного імунітету, строків давності.