25 квітня 1982 року за лічені години на Синаї відбулися дві протилежні церемонії. У Ямиті бульдозери зрівнювали з землею останні вцілілі будинки. За приблизно 300 кілометрів на південь, у Шарм-ель-Шейху, ізраїльські солдати просто спустили синьо-білий прапор із зіркою Давида — і пішли, залишивши позаду цілими будинки, аеродром і перші готелі. Той самий мирний договір, той самий день виведення військ — але для двох поселень Ізраїль обрав протилежні фінали.

Бухта без назви до 1967 року

До Шестиденної війни 1967 року на місці нинішнього мегакурорту не було практично нічого — рибальська бухта на південному краю Синайського півострова, кілька бедуїнських наметів. Значення це місце мало виключно військове: біля мису Рас-Насрані Тиранська протока завширшки 14 кілометрів з'єднує затоку Акаба з Червоним морем — єдиний морський вихід ізраїльського порту Ейлат. У 1956 році, під час Суецької кризи, Ізраїль уже займав ці позиції, але за підсумками кризи повернув їх Єгипту, а протоку до 1967 року охороняли миротворці ООН. Коли навесні 1967 року Єгипет вивів звідти миротворчі сили й закрив протоку для ізраїльського судноплавства, це стало однією з прямих причин Шестиденної війни.

Місто, яке Ізраїль побудував для себе

Після перемоги 1967 року Ізраїль зайняв південний Синай і у 1969 році заснував тут поселення Офіра — назва відсилає до біблійного Офіру, легендарної землі, звідки царю Соломону возили золото. Планували на 500 родин. У 1968 році відкрили аеродром — сьогодні це міжнародний аеропорт Шарм-ель-Шейха, третій за завантаженістю в Єгипті. За шість кілометрів на північ, у бухті Наама, збудували перше туристичне село — ряд простих бунгало для дайверів і любителів риболовлі, що й стало прообразом майбутнього курортного району. На відміну від Ямита, який мав стати містом на 200 тисяч мешканців, Офіру від початку планували скромно: як прикордонний форпост і базу ВПС, що контролює прохід через Тиранську протоку. Постійне цивільне населення тут завжди залишалося невеликим — переважно родини військових і працівники нечисленних готелів та дайв-центрів.

Шосе, дайвінг і хіпі: як узбережжя стало магнітом для мандрівників

У 1971 році ізраїльтяни проклали асфальтоване шосе вздовж узбережжя — від Ейлата через Нувейбу і Дахаб до Шарм-ель-Шейха. До того часу південним Синаєм не проходило жодної нормальної дороги. Траса відкрила регіон не лише для військових і поселенців, а й для цивільних мандрівників, і Синай несподівано перетворився на місце, куди молоді ізраїльтяни їхали шукати внутрішнього спокою — за кілька десятиліть до того, як їхні діти відкриють для себе Гоа і Катманду.

Американський журналіст New Yorker Бертон Бернстайн, який навідався в ті роки до Нувейби, описував атмосферу пляжних таборів як щось із іншої епохи — порівнював її з богемним Провінстауном у США. Уздовж берега виникали перші дайв-центри: чисті коралові рифи Червоного моря і незвичні глибоководні провалля на кшталт Блакитної діри біля Дахаба зробили це узбережжя одним із головних напрямків підводного туризму на Близькому Сході. Сама Офіра залишалася насамперед військовим форпостом, але саме за шість кілометрів від неї, у бухті Наама, з'явилося перше туристичне село — точка, з якої за кілька десятиліть виріс щільний ряд готелів сучасного Шарм-ель-Шейха.

Бій, який тривав менше шести хвилин

6 жовтня 1973 року, у перші години Війни Судного дня, авіабазу Офіра атакували двадцять єгипетських МіГ-17 у супроводі восьми МіГ-21. Ізраїльтяни не одразу зрозуміли масштаб нальоту і підняли в повітря лише два винищувачі F-4E «Фантом». Пілоти скинули підвісні паливні баки і вступили в бій проти всіх двадцяти восьми ворожих машин одночасно. Менш ніж за шість хвилин вони збили сім єгипетських МіГів, решта розвернулися і пішли назад до Єгипту — обидва ізраїльські «Фантоми» повернулися на базу без втрат.

«Краще без миру, ніж без Шарм-ель-Шейха» — і людина, яка сама скасувала власні слова

У лютому 1971 року міністр оборони Моше Даян заявив перед ветеранами армії, а згодом повторив і в Кнесеті: він волів би тримати Шарм-ель-Шейх без миру, ніж отримати мир і повернути його Єгипту. На його думку, контроль над Тиранською протокою був питанням виживання країни, а не предметом торгу. Тодішній міністр закордонних справ Аба Евен публічно підтримував цю позицію.

Іронія в тому, що саме Даян — уже як міністр закордонних справ в уряді Менахема Бегіна — сім років по тому опинився за столом перемовин у Кемп-Девіді і особисто вів переговори, які закінчилися поверненням Шарм-ель-Шейха Єгипту. Людина, яка публічно присягалася скоріше відмовитися від миру, ніж від цієї точки на карті, підписалася під угодою, що саме це й зробила.

Тринадцять днів у Кемп-Девіді, які мало не провалилися

На перемовинах у Кемп-Девіді 5–17 вересня 1978 року доля синайських поселень — усіх чотирнадцяти, включно з Офірою, — стала найгострішим питанням. Президент Єгипту Анвар Садат наполягав на демонтажі кожного з них, а Бегін відповідав, що це означатиме падіння його уряду. Суперечка переросла у відкритий конфлікт: за спогадами учасників, розмови між лідерами були різкими й особистими, а президенту Джиммі Картеру доводилося втручатися, щоб перемовини взагалі тривали. У якийсь момент Садат погрожував піти, заявивши, що без вирішення питання поселень немає сенсу продовжувати переговори.

Картер прямо сказав Бегіну: світ не зрозуміє, якщо мирна конференція провалиться через його наполягання залишитися на Синаї. Після цього Бегін, з очевидною неохотою, погодився винести питання евакуації поселень на голосування Кнесету — причому пообіцяв, що депутати голосуватимуть за власною совістю, без партійної дисципліни. Це компромісне рішення врятувало перемовини. 25 вересня 1978 року уряд Ізраїлю проголосував за евакуацію синайських поселень: одинадцять голосів «за», два «проти», решта утрималися або не голосували без дозволу своєї партії.

Одна угода — два протилежні фінали

Мирний договір з Єгиптом 1979 року вимагав евакуації всіх ізраїльських поселень Синаю без винятку. Але спосіб виконання цієї вимоги різнився кардинально. Ямит, найбільше поселення на півночі, зрівняли з землею бульдозерами — знищили не лише будинки, а й дерева та городи, які ізраїльтяни висадили серед пустелі. Офіру ж, як і два інші курорти на Червоному морі — Неот-Сінай і Ді-Захав (сьогодні Дахаб), — залишили цілими, з меблями, електрикою і водогоном, аби Єгипет міг одразу заселити їх своїми громадянами.

Те, про що зазвичай мовчать

Причина такої різниці — не милосердя, а прямий розрахунок ізраїльського оборонного відомства. У поселеннях на півночі Синаю, поруч із кордоном, військові побоювалися, що затяті поселенці знайдуть спосіб повернутися і самовільно заселити порожні будинки, — тож знищували все, аби унеможливити повернення. Крім того, залишати цілу інфраструктуру для великого населеного пункту біля самого кордону з Ізраїлем вважали небезпечним. На курортах південного Синаю такого ризику не було: туристична інфраструктура і аеродром становили економічну цінність, яку простіше було передати Єгипту готовою, ніж знищувати заради принципу.

Станом на весну 1982 року в Офірі, спланованій на 500 родин, фактично проживало близько тисячі людей — цивільних поселенців і військовослужбовців авіабази разом. Евакуацію тут провели без опору й барикад, які на той момент уже тижнями тривали в Ямиті: мешканці отримали компенсації й виїхали організовано, без зіткнень із солдатами. А людина, чиї слова про Шарм-ель-Шейх без миру за кілька років до того облетіли всю країну, до церемонії спуску прапора вже не дожила політично — Даян вийшов з уряду Бегіна в 1979 році, невдовзі після підписання договору, який сам і готував.

Наслідки, які відчутні й сьогодні

У 1982 році Єгипет отримав готове містечко з трьома готелями. До 2000 року їх стало дев'яносто, до 2011-го — майже сто вісімдесят. Аеродром, який ізраїльтяни будували для військових літаків, сьогодні приймає мільйони туристів на рік. У 2005 році курорт постраждав від теракту, спрямованого проти туристичної галузі країни, а у листопаді 2022-го саме тут проходила кліматична конференція ООН COP27. Ізраїльтяни й сьогодні їздять до Шарм-ель-Шейха на відпочинок — тепер уже як іноземні туристи в місті, яке колись збудували самі.

Хто заснував Офіру і коли?

Ізраїль заснував поселення Офіра у 1969 році, після окупації південного Синаю в результаті Шестиденної війни 1967 року.

Чому Офіру не знесли, на відміну від Ямита?

Ізраїльське оборонне відомство вважало, що туристична інфраструктура становить економічну цінність і не несе загрози повернення поселенців, тож курорти Червоного моря залишили цілими для передачі Єгипту.

Що сталося з авіабазою Офіра під час Війни Судного дня?

6 жовтня 1973 року два ізраїльські винищувачі F-4E «Фантом» відбили наліт двадцяти восьми єгипетських МіГів, збивши сім із них менш ніж за шість хвилин.

Хто такий Моше Даян і до чого тут Шарм-ель-Шейх?

У 1971 році міністр оборони Даян заявив, що волів би тримати Шарм-ель-Шейх без миру, ніж повернути його Єгипту — а вже 1978 року сам вів перемовини, які завершилися саме таким поверненням.

Скільки готелів було в Шарм-ель-Шейху одразу після передачі Єгипту?

Три готелі у 1982 році — до 2011 року їх кількість зросла майже до 180.

Які ще поселення Ізраїль залишив цілими на Синаї?

Окрім Офіри — курорти Неот-Сінай і Ді-Захав, сучасний Дахаб.