О четвертій годині ранку 11 червня 1948 року в занедбаному монастирі Абу-Гош вартовий Еліезер Лінскі, вісімнадцятирічний боєць Пальмаху, наказав постаті у білому зупинитися і назвати пароль. У відповідь пролунало щось англійською — мовою, якої вартовий не знав. Лінскі вистрілив. За кілька хвилин він побіжить перевіряти тіло і зрозуміє: він щойно вбив полковника Мікі Маркуса — американця, якого кількома тижнями раніше призначили першим генералом ізраїльської армії з часів Юди Маккавея. До перемир'я, яке мало зупинити бої за дорогу на Єрусалим, залишалося менш ніж чотирнадцять годин.

Дорога, яку вимостили для карети імператора

Шосе, що сьогодні позначене номером 1, існує довше за державу Ізраїль. У 1869 році османська влада вимостила ґрунтову стежку між Яффо та Єрусалимом каменем — не заради зручності місцевих мешканців, а щоб карета австро-угорського імператора Франца Йосифа могла проїхати без пригод під час його візиту. До того подорож долали пішки, на ослах або верблюдах, і вона тривала день чи два.

Уздовж траси османська адміністрація утримувала мережу вартових постів, митних пунктів і громадських фонтанів для подорожніх — археологи й досі знаходять їхні залишки біля Латруна та інших вузлових точок маршруту. У 1892 році вздовж майже того самого напрямку проклали залізницю — подорож скоротилася до чотирьох годин. Але саме шосе за часів Британського мандата лишалося другорядним: у 1921 році інспектори описували ділянку від Єрусалима до Латруна як дорогу низької якості, всипану глибокими вибоїнами. Під час Арабського повстання 1936–1939 років проїзд цією трасою був небезпечним — вона проходила повз десятки арабських сіл як у прибережній низовині Шфела, так і в горах між Шаар-Гагай і Єрусалимом, де рельєф ідеально підходив для засідок. Саме ця вразливість — єдина артерія, що йде через тісний гірський прохід, — визначить усе, що станеться навесні 1948 року.

Місто, яке годувалося тридцятьма вантажівками на день

Коли 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила план поділу Палестини, Єрусалим із населенням близько 100 000 євреїв тримався на одній артерії — шосе з Тель-Авіва. Місту щодня було потрібно близько 30 вантажівок із продовольством. Уже взимку 1947–1948 років арабські ополченці почали влаштовувати засідки саме на ділянці Баб-ель-Вад (сьогоднішній Шаар-Гагай) — вузькому гірському проході, де дорога звужувалася до однієї смуги між скелями. Конвої з озброєними машинами супроводу вже тоді втрачали десятки бійців і водіїв, і саме тут пізніше з'являться найвідоміші меморіальні залишки вантажівок. Загони Абд аль-Кадіра аль-Хусейні перетворили ці окремі напади на систематичну блокаду.

У квітні 1948 року Хагана в межах операції «Нахшон» тимчасово пробила блокаду й провела кілька великих конвоїв, а сам аль-Хусейні загинув у бою за Аль-Кастал. Але полегшення тривало недовго: 15 травня, за день до виведення британського гарнізону з Латруна, це стратегічне перехрестя зайняв Арабський легіон Трансйорданії під командуванням британського офіцера Джона Баґота Глабба, відомого як Глабб-паша. До березня 1948 року в Єрусалим не дійшло жодної вантажівки, а призначений військовим губернатором міста канадський юрист Дов Іосеф увів жорстке нормування води й хліба — родини отримували продукти за картками, а водопровідну воду подавали лише кілька годин на добу.

Ізраїльське командування п'ять разів намагалося силою відбити Латрун. В операції «Бін-Нун Алеф» 24–25 травня 7-ма бронетанкова бригада та батальйон бригади «Александроні» втратили 72 бійці вбитими, 140 пораненими і 6 полоненими — розвідка не виявила присутності Легіону заздалегідь, а нічний штурм затягнувся до світанку. Серед поранених був командир взводу Аріель Шарон, якого поранили в живіт. Друга спроба, «Бін-Нун Бет» 30–31 травня, дійшла до стін монастиря і навіть до внутрішнього двору фортеці, перш ніж відступити, — ціна становила 44 загиблих, серед полеглих був і комендант фортеці з боку Легіону. Третя атака, операція «Йорам» у ніч на 9 червня, силами двох батальйонів також не змінила ситуації. Бої за Латрун тривали з перервами до 18 липня. Усього п'ять штурмів коштували ізраїльській стороні щонайменше 168 життів — цифра, яку в народній пам'яті іноді роздмухують до двох тисяч.

Полковник, якого назвали генералом уперше за дві тисячі років

Поки штурми Латруна провалювалися один за одним, оборону Єрусалимського фронту очолював американець Давід «Мікі» Маркус — випускник Вест-Пойнту 1924 року, кар'єрний офіцер армії США, який під час Другої світової війни працював у штабі генерала Ейзенгауера над цивільно-адміністративною політикою в окупованій Європі і брав участь в організації повітряного десанту напередодні висадки в Нормандії. Після війни він допомагав готувати судові процеси над нацистськими злочинцями в Нюрнберзі та японськими — у Токіо, перш ніж навесні 1948 року прибути до Ізраїлю добровольцем. Хагана на той момент складалася з ворогуючих фракцій без єдиної стратегії, і Давід Бен-Ґуріон бачив у сторонньому американському офіцері спосіб обійти внутрішні чвари. Він призначив Маркуса «алуфом» — званням, яке, за єврейською традицією, востаннє носив Юда Маккавей понад дві тисячі років тому. Маркус майже не знав івриту й командував без формального військового досвіду в регулярній армії будь-якої країни, крім США.

Саме Маркус наполіг на пошуку обхідного маршруту, щойно стало ясно, що штурмом Латрун не взяти. Оперативним офіцером бригади «Гарель», яка відповідала за Єрусалимський коридор, тоді служив молодий Іцхак Рабин — майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю, для якого бої за цю дорогу стали першим великим бойовим досвідом. Розвідники бригади «Гарель» знайшли прихований шлях південніше Латруна — через села Бейт-Джиз і Бейт-Сусін, які Хагана захопила 27–28 травня, що дало безперервний маршрут від Тель-Авіва до околиць Єрусалима. Спочатку стежкою могли пройти лише джипи й піші носії, інженерні частини вирівнювали ґрунт вручну там, де насип не витримував ваги вантажівок. Американський журналіст Кеннет Білбі, побачивши цю картину, порівняв дорогу з маршрутом через бірманські джунглі, яким союзники постачали Китай під час Другої світової війни. Назва «дорога Бірма» прижилася миттєво і залишилася офіційною.

Перший конвой пройшов нею в ніч на 1 червня 1948 року. Протягом наступного тижня інженерні частини розширили трасу настільки, що до 10 червня вона забезпечувала регулярне постачання — за день до набуття чинності першим перемир'ям. Маркус до цього моменту не дожив кількох годин: тієї ж ночі власний вартовий застрелив його, не впізнавши голос командира, який відповів по-англійськи на іврито-мовний оклик «Стій, пароль!». Тіло Маркуса відправили до США в супроводі Моше Даяна; поховали генерала у Вест-Пойнті 2 липня — єдиний випадок в історії Ізраїлю, коли командувач фронту опинився похованим за межами країни, яку захищав.

Те, про що зазвичай мовчать

«Дорога Бірма» не була тріумфальним рішенням — вона була вимушеним компромісом, вузьким місцем у буквальному сенсі. Перші тижні нею проходило не більше 20–30 машин за рейс, а колони повзли нічними серпантинами під ризиком обстрілу. У мемуарах і рапортах Глабба-паші ця обхідна дорога описана як «вибоїста стежка в горах», яка забезпечує постачання, але не знімає стратегічної загрози — і в цьому Легіон мав рацію: жодна з п'яти атак так і не змусила його залишити Латрун. Перехрестя лишалося під йорданським контролем майже дев'ятнадцять років — аж до Шестиденної війни 1967 року.

Історики й досі не мають єдиної нумерації подій навколо Латруна. Палестинський історик Валід Халіді у праці про спустошені арабські села зараховує до штурмів Латруна ще й попередню операцію «Маккабі», проведену під впливом загиблого місяцем раніше Абд аль-Кадіра аль-Хусейні, — тож у палестинській історіографії йдеться не про п'ять, а про шість спроб. Ця розбіжність — не деталь заради деталі, а нагадування, що «бої за Латрун» по обидва боки конфлікту досі описують по-різному.

Ще одна деталь, яку рідко згадують: офіційне асфальтоване шосе в обхід Латруна — вже не ґрунтовий серпантин, а справжня дорога для цивільного транспорту — запрацювало лише 7 грудня 1948 року, майже за півроку після проголошення незалежності. До того Єрусалим місяцями жив на межі голоду, а постачання води доводилося узгоджувати через Комісію ООН з перемир'я: 2 серпня 1948 року вона офіційно звернула увагу Ради Безпеки на відмову арабської сторони пропускати воду й продовольство до міста, після чого частину постачання почали здійснювати конвої під егідою ООН — і навіть вони регулярно потрапляли під снайперський вогонь із навколишніх пагорбів.

І нарешті: за деякими свідченнями, вартовий Еліезер Лінскі, дізнавшись, кого саме він застрелив, був настільки приголомшений, що втратив контроль над собою від горя. Бен-Ґуріон спершу не повірив офіційній версії про нещасний випадок і наполягав на розслідуванні — хоча висновок про фатальну плутанину в темряві лишився незмінним, підозри в певних колах повністю так і не розвіялися.

Від нічного серпантину до двох тунелів

Сучасне шосе №1 (на сленгу олім — просто «квіш алеф») не має нічого спільного з вузькою «дорогою Бірма» — та лишилася офроуд-маршрутом і меморіальною стежкою в Юдейських передгір'ях. Основна ж траса випрямилася вздовж історичного напрямку через Шаар-Гагай лише після червня 1967 року, коли за кілька днів Шестиденної війни ЦАХАЛ узяв Латрун під контроль.

Найбільша за останні десятиліття реконструкція ділянки Шаар-Гагай—Єрусалим тривала понад п'ять років: 20 січня 2017 року відкрили тунелі «Гареля», що прибрали найнебезпечніші серпантини й круті підйоми, а до червня того ж року в обидва боки запрацювали по три смуги руху замість двох, дозволена швидкість зросла до 100–110 км/год. Уздовж траси біля Шаар-Гагай і донині стоять іржаві остови бронемашин 1948 року — навмисно збережені як пам'ятник конвоям, що намагалися прорватися до обложеного міста. Поблизу місця загибелі Маркуса, у районі сучасного Кір'ят-Єарім (Тельз-Стоун), стоїть меморіальна плита з написом на івриті й англійській; його ім'ям також назвали кібуц Мішмар-Давід. А трохи південніше від траси, біля з'їзду на Шаар-Гагай, з 1951 року росте Ліс Кдошим — шість мільйонів дерев, висаджених Керен Каємет ле-Ісраель у пам'ять кожної єврейської жертви Голокосту; серед дерев стоїть восьмиметрова бронзова скульптура «Сувій вогню» скульптора Натана Рапопорта.

Сама фортеця Латрун, яку так і не вдалося взяти штурмом у 1948-му, сьогодні працює як меморіальний комплекс і музей танкових військ «Яд ла-Ширьон» — там просто неба виставлені десятки бойових машин, а серед експонатів є й техніка часів Війни за незалежність. Шосе №1 тим часом залишається найбільш завантаженою трасою країни: щодня нею проїжджають сотні тисяч автомобілів між двома найбільшими агломераціями Ізраїлю, і проєкти розширення продовжуються вже й на ділянках ближче до узбережжя.

Бої за Латрун і «дорога Бірма» лишаються тим, що ізраїльські історики називають «засновницьким міфом» держави — епізодом, навколо якого сформувалася колективна пам'ять про перші тижні незалежності. Історію полковника Маркуса в 1966 році екранізували в голлівудському фільмі «Кинути велетенську тінь» із Кірком Дугласом у головній ролі, що закріпило її в масовій культурі далеко за межами Ізраїлю. Але, як і будь-який міф, вона потребує точних цифр, а не округлень у бік більшої драми.

Чому дорогу Тель-Авів—Єрусалим назвали «дорогою Бірма»?

Американський журналіст Кеннет Білбі порівняв обхідний маршрут з дорогою, якою союзники постачали Китай через Бірму під час Другої світової війни, — назва прижилася і залишилася офіційною.

Скільки штурмів Латруна провели ізраїльські війська у 1948 році?

За ізраїльською історіографією — п'ять, з 24 травня по 18 липня 1948 року; палестинська історіографія додає до цього списку ще операцію «Маккабі» місяцем раніше. Жоден штурм не завершився захопленням фортеці, а сумарні задокументовані втрати становили щонайменше 168 загиблих.

Хто такий Мікі Маркус і чому його смерть вважають трагічною іронією?

Американський полковник, перший «алуф» ізраїльської армії за дві тисячі років, загинув від вогню власного вартового за кілька годин до перемир'я, яке саме він наблизив, організувавши прорив блокади Єрусалима дорогою «Бірма». Тіло генерала відправили на поховання до Вест-Пойнту — єдиний такий випадок в історії ізраїльської армії.

Коли шосе №1 остаточно звільнилося від контролю над Латруном?

Тільки в червні 1967 року, під час Шестиденної війни, — до того перехрестя майже дев'ятнадцять років лишалося під йорданським контролем, а сама фортеця нині працює як музей танкових військ «Яд ла-Ширьон».

Чи можна сьогодні проїхати оригінальною «дорогою Бірма»?

Так, частково: ділянка збереглася як позашляховий маршрут і туристична стежка в Юдейських передгір'ях, доступна переважно для повнопривідних автомобілів.