У масовій свідомості період до травня 1967 року часто постає як епоха «старого доброго Ізраїлю», обмеженого кордонами «зеленої лінії». Проте історичні свідчення та тогочасна аналітика малюють значно похмурішу картину. Напередодні 19-ї річниці Незалежності Держава Ізраїль зіткнулася з реальною загрозою внутрішнього колапсу, який відчувався задовго до початку мобілізації та військової напруги. Політичні інтелектуали та громадські діячі того часу змагалися у апокаліптичних прогнозах, вказуючи на глибоку соціальну та психологічну кризу, що роз’їдала суспільство зсередини.

Пророцтва про розпад та соціальний песимізм

Колишній мер Єрусалима Мордехай Іш-Шалом описував стан країни як «землетрус, що відбувається в усіх сферах нашого життя». Професор Шломо Авінері відверто заявляв, що саме в Ізраїлі його «життя як єврея перебуває в небезпеці». Історик Єгошуа Аріелі попереджав про критичну загрозу «спустошення та дегенерації ізраїльського суспільства», а журналіст Боаз Еврон писав, що життя в країні стає «задушливим» і втрачає будь-який сенс. Ці настрої не були поодинокими — вони відображали загальне відчуття безвиході, яке панувало в містах від Хайфи до Тель-Авіва.

Насильство та криза довіри до інституцій

У березні 1967 року в Єврейському університеті відбулася конференція, присвячена безпрецедентному рівню насильства в країні. Учасники констатували, що конфлікти в суспільстві загострюються, а «злочинна верхівка» у керівництві держави лише підживлює цю агресію. Соціальна напруга виливалася у напади на лікарів та психологів, що змушувало багатьох фахівців думати про еміграцію. Релігійні та світські громади вели запеклі, подекуди фізичні сутички через питання розтину померлих. Навіть молодь, яка готувалася до служби в ЦАХАЛ, відкрито висловлювала сумніви у доцільності захисту держави, що перебувала у стані морального занепаду.

Економічний застій та екологічний дискомфорт

Важкий економічний мітун (рецесія), частково спровокований урядовими рішеннями, почав гостро відчуватися з 1966 року. Це призвело до масових страйків та агресивних вуличних протестів. Окрім фінансових труднощів, ізраїльтяни страждали від низького рівня гігієни, шуму та бруду в містах, що ставали побічними продуктами неконтрольованої модернізації. Особливо гостро це сприймали вихідці з Європи, які відчували «задуху» від перенаселеності та хаосу. Поліція фіксувала різке зростання кількості ДТП, пояснюючи це не лише збільшенням автопарку, а й загальною «нервозністю» водіїв.

Демографічні страхи та етнічна напруга

У середині 60-х років в ізраїльському суспільстві загострилися демографічні побоювання. Представники ашкеназької еліти почали втрачати впевненість у своїй культурній перевазі, що обговорювалося навіть на рівні комісій Кнесету. Соціальну ситуацію погіршували міжетнічні зіткнення: наприклад, у Рамлі відбулися заворушення між арабами та євреями — вихідцями з Іраку після смертельної дорожньої аварії. У Тель-Авіві політичні дискусії закінчувалися тим, що людей викидали з балконів. Депутатка від партії «Херут» Естер Разіель-Наор резюмувала: «добрі часи закінчилися і, можливо, ніколи не повернуться».

Війна як вихід із депресії

Опитування, проведені під час святкування Дня Незалежності у травні 1967 року, демонстрували глибоку тугу за «простими часами» перших років існування держави. Письменник Амос Оз у своєму творі «Спокійне місце» влучно описав Тель-Авів того періоду як місто, що «щулиться від страху перед відкритим простором». Історичний аналіз дозволяє припустити, що Шестиденна війна, попри всі її складні наслідки, стала для ізраїльського суспільства своєрідним шоковим виходом із внутрішньої катастрофи, мобілізувавши націю в момент, коли вона була за крок до саморуйнування.